Закриваю ноутбук, встигаю вирвати з кухні останній вільний чайник, заварюю собі зелений чай та заходжу в кімнату до подруги. Починаємо говорити:
– Ти взагалі що плануєш далі після закінчення університету?
– Не знаю, а ти що?
– Кінцевого результату немає, хотілось би знайти себе. Досвід – головне.
Вона також заварює чай, стукаємось чашками, як це годиться століттями у нашому світі. Сьогодні важкий день після вчорашнього хорошого (у народі це називають похміллям). У кімнаті з’являється ще один знайомий. Питаю:
– А що для тебе означав переїзд до Братислави?
– Це певний крок. Початковою метою було виїхати із села до міста, зараз – переїхати в Європу. Хоча я ніколи не вважав Братиславу кінцевою точкою. Це ніби ще один вокзал, з якого ти можеш добратися кудись далі.
– А хіба наша країна досі не набудувала цих вокзалів, з яких ти можеш дібратися ще далі, ніж бачать твої очі?
– Радість у тому, що звідти добиратися важче.
Тут Влад починає згадувати, як усе починалося для нього. Він повертався з Данії, де працював листоношею. Опинившись закритим у чотирьох стінах у своєму рідному селі, він вирішив вчити програмування, готуючись до програми подвійних дипломів у Братиславі. У селі було дуже нудно, або як він каже: «Собака гавкає і тобі вже радісно». Трохи практики з комп’ютером, удачі з перетином кордону – і Влад уже сидить зі мною і розповідає, чим є для нього Братислава.
Я як увічливий співрозмовник вставляю свої п’ять копійок і починаю у відповідь роздумувати, що для мене означає цей переїзд. Чесно кажучи, якби це був якийсь бліц, це виглядало би так:
– Що для тебе переїзд у Братиславу?
– Нічого.
Правда, я розповідаю собі декілька власних теорій про те, чому я поїхав. По-перше, це спосіб знайти щось нове, бо рух – то завжди розвиток. По-друге, переїзд у Європу, якою марять багато людей: стабільні зарплати, чисті вулиці, парки, якість, прозорість, спокій за те, що зі своєю чесністю ти будеш жити довго і щасливо, як розповідають у старих добрих казках. По-третє, це продовження пошуку себе, себто нічого ще не завершено. Навчання продовжується, світ досі крутиться навколо гуртожитків, алкоголю, стартапів і нових жінок, які розповідають тобі більше, ніж всі університетські книжки. Направду, третій варіант настільки непевний та нечіткий, що мені він подобається найбільше. Сама ідея Європи мене манила хіба що в сенсі туризму. Я люблю подорожувати, отримувати нові кадри, які фотографую очима і вдало зберігаю на флешку, яка зветься пам’яттю. І от зараз, я сиджу в ізольованому місті у центрі Європи і задаю вкотре собі та іншим цю низку стандартних питань.
Усе почалося дуже давно. В одному з населених пунктів на Франківщині. Стоп! “Перемотав” трохи задалеко. Усе почалося два роки назад. Я успішно захистив бакалаврську роботу і перед моїми очима з’явилися дві нечіткі дороги. Перша – продовжити магістратуру. Друга – залишитися на стабільній роботі і помалу формуватися як сталий, дорослий чоловік.
Ідея з магістратурою мене не дуже вабила, оскільки це означало нудні пари про способи викладання, психологію, етику і моралі. Збоку виглядає так, ніби тебе протягом чотирьох років кидали в гаряче масло, а на п’ятий, якщо забажаєш, можуть ще й пояснити для чого усе це було. Коротше кажучи, ідея магістратури не робила мене щасливим. Проте я побачив сенс, коли натрапив очима на декілька оголошень, які були написані дрібним шрифтом на одному з університетських коридорів. В один ряд там були розкидані три оголошення про набори навчання у Польщі, Румунії та Словаччині. У той момент я впевнено відкинув Румунію, оскільки навчатися там було потрібно на їхній рідній мові. А з румунської я знав тільки декілька матів, яких дбайливо навчили дві румунки, що вчилися зі мною в групі.
Почався своєрідний квест, у кінці якого все одно повинно було залишитися двоє дверей і одна ручка. Зустріч із одним чернівецьким студентом, який закінчував магістратуру в Польщі, розклала все на свої місця. Я твердо вирішив – Словаччина, і того ж дня подав документи.
Підготовка до Братислави виявилася дуже довгим і нудним процесом. Протягом року я бігав до нудних лекторів на нудні предмети. Мої вуха в’янули від кількості непотрібної інформації. Згодом почалися пари словацької. Один чернівецький викладач на кафедрі іноземних мов знав трохи чеську (а це українська та російська, себто схожі мови). Раз на тиждень мене відправляли до нього на пари. Ми вчили алфавіт, дивувалися від схожості мов, сміялися від різності. Для прикладу “čerstvý” (черствий) – то свіжий, “voňavky” (вонявки) – парфуми. Також моєму здивуванню не було меж, коли у магазині тобі можуть запропонувати “ovocný čaj” (овоцні чай) – фруктовий чай. Мова здавалася легкою, у пошуках нової інформації я часто натрапляв на один термін, що описував словацьку: “есперанто слов’янських мов”. Вслухаючись, часто можна було почути відгуки польської, української та російських мов.
Я би сказав, що цей рік був для мене своєрідним прощанням з Україною. Нас носило із пабу в паб, із під’їзду в під’їзд. Від однієї жінки до іншої. Ми пили, курили, блядували, писали літературу, їздили в різні міста маючи в кишенях 40 гривень на дорогу додому, або ж на ще одну пачку цигарок. Цей період можна було сміливо назвати студентством.
Весна 2020 внесла корективи. Першим фронтом померли всі плани на власні івенти та інші можливості пробитися кудись далі в літературі. Другим фронтом була відміна чемпіонату Європи з футболу, на який я передбачливо придбав квитки. Третім була сама програма подвійних дипломів, яка через вірус, була змушена піти на скорочення. У підсумку я повинен був провести літо за ноутбуком, підготовкою потрібних документів та ізоляції. Нам влаштовували онлайн-зустрічі з представниками університету, та компаніями, які базувалися на території Словаччини. У підсумку на програму нас обирали саме компанії, які погодилися платити за наше навчання, житло, страхування. Приємним бонусом було включення у контракт стипендії у розмірі 200€ та оплата трьох переїздів додому протягом навчального року. Я потрапив у словацький філіал американської електронної корпорації (IBM) – одна із найбільших світових виробників усіх видів комп'ютерів.
Далі все відбувалося як у фільмі. Я лежав на ліжку братиславського гуртожитку, попивав закордонне пиво «Гамбрінус» і читав книгу Скрябіна «Я, Паштєт і армія». Ми сиділи на ізоляції після приїзду з України. На мить я задумався про те, як би здивувався Андрюха, почувши від мене ці слова. Яка в біса ізоляція? Хто взагалі, бляха, міг уявити тоді, в дев’яностих, про якусь всесвітню епідемію? Ну, звичайно, не беремо в рахунок шизанутих людей, які завжди марили кінцем світу і божою карою на нас, грішників.
Нас було 17 студентів та викладач. Ну і ще один старшокурсник, який вийшов вночі покурити і потиснув руку тому самому викладачеві. Його одразу ж загребли у наш блок мотивуючи це тим, що і він міг заразитися. У перший же день координатор пригрозив мені штрафом у п’ятдесят євро, якщо я куритиму в гуртожитку, мовляв, такі в них правила.
Так от, я лежав на ліжку, читав книгу. Вирішив покурити у вікно. Закрив усі жалюзі, двері на замок і потиху почав тягнути свій контрабандний вінстон, який вдало перевіз через кордон. Курив я мало, бо боявся що хтось таки помітить і здасть коменданту. Перша сигарета розслабила наскільки, що я впав на ліжко і закрив очі уявляючи, як там в Україні зараз палить сонце і тягнеться холодне пиво з друзями. Мені догналося, що життя – класна штука, головне – сприймати його класно і воно буде таким.
Я відстав від своєї групи на два дні і мені довелося добиратися самому. Злі словацькі прикордонники не пустили мене з усіма через якусь довідку, яка мала би свідчити, що я здоровий. Наш координатор вдавав із себе на той момент великого боса, який весь день обіцяв мені, що я пройду той бісів кордон. Ніби він вже там усіх розносить, мовляв у нас тут студенти, все офіційно, пропускайте. Насправді його слухати ніхто й не хотів (може він нікуди й не телефонував). Коротше кажучи, я зробив ту довідку і пішов на кордон повторно. Цього разу все було окей, мене легко пустили. Координатор послав за мною добру машину (Mercedes-Benz E 200, 2010 року). Я мало розуміюся в автівках, але та була дійсно гарною і виглядала солідно. Після прибуття, мене одразу ж кинули в окрему кімнату, дали пару масок і пригрозили ні з ким особливо не спілкуватися. Пиво мені доставляли в кімнату кожного дня. Що ще потрібно для щастя студенту?
Після тижня ізоляції та негативного тесту моя нога ступила на теплу словацьку землю. Я вже був тут колись. Тоді Братислава частувала алкоголем, знайомствами та відкривала нові підліткові пригоди. Зараз же основними функціями були відвідування пар у літній школі (словацька та програмування), стабільні підписи на нових документах (отримання перепустки в університет, проїзної карти, що дозволяла за 14€ на місяць користуватись усім громадським транспортом, страхування) а також підпис контракту, який зобов’язував проходити річну практику в IBM, тій компанії, що мене обрала.
Не зважаючи на список завдань, у нас було дуже багато вільного часу. Так я почав вдруге знайомитись із цим містом, культурою народу та їхніми звичками. У мою голову закрадалися дивні думки. Що такого росте в їхньому ґрунті, про що саме їм співають батьки в колискових? Чому нас відділяє так мало кілометрів, але ми такі різні? Чому ця уявна лінія, яку вже звикли називати кордоном або ж границею, грає таку велику роль у наших цінностях? Чи це лише штамп у паспорті надсилає в твою голову інструкції, за якими ти слідуєш і відіграєш свою роль у рідному суспільстві.
Ця місцевість дивувала своєю тишею. Після шумного Києва, енної кількості пабів у Чернівцях, я відчув щось нетипове для себе. Місто було спокійним як ніколи, воно нагадувало звіра, який притаївся в кущах, очікуючи на ще один хибний крок здобичі. Зараз місто здається зовсім іншим. Йому досі притаманна тиша та спокій, але немісцеві студенти (у тому числі і я) задають тут інакший ритм. Ми кудись біжимо, від чогось тікаємо. Коли місцеві люди так само вдивляються кудись далеко. Можливо, вони шукають там своє минуле? Можливо, чекають майбутнє?
Зараз я проживаю в одному з кутків цього міста – в гуртожитку. Тут також своя «екологія»: поганий інтернет, чисті душі та аматорська в’єтнамська кухня. Не подумайте, я не расист, просто деякі запахи варто лишати за кадром. Тут хороший день вимірюється продуктивністю, а хороший вечір – довгою розмовою на кухні.
І от ми сидимо з подругою, Владом і ще одним старшокурсником і обговорюємо різні речі, які спливають у голові. Хтось мимоволі задає питання кудись у стелю:
– А Словаччина – це дійсно Європа?
– А хто знає, яка вона та Європа? Може й Європа, біс його знає.
– Думаю, що Європа, – додає до бесіди старшокурсник. Ми мовчки киваємо. Усе таки прожив тут уже близько двох років, мав би вже знати.
– То це виходить ми також європейці?
Я згадую хронологію майдану і все що було після. Згадую чортову владу і обличчя хороших людей. Європеєць – сказано то як. Голосно, гордо. Може й справді європейці, залишилося зрозуміти, що то означає. Європа – не є еталоном ідеального життя. Тебе у будь-яких під’їздах цього світу може зупинити місцеве бидло із проханням віддати телефон та всі твої кошти. У будь-якій країні в твою голову може прийти геніальний стартап, який переверне всю сутність. Особливо Європа починає відштовхувати, коли справа йде про легальну роботу зі всіма податками, виплатами, покупкою житла, авто в кредит. Самі Європейці інколи сміються і кажуть, якщо ти тут нікому не винен – значить ти не живеш. Вона манить своєю чистотою і прозорістю, але рано чи пізно можна буде засмутитися від цієї стабільності. Наша ментальність каже нам, що в житті необхідно крутитися, рухатися. Рано чи пізно можна буде помітити, що ця чистота і прозорість – не такі, як здаються. Просто нікого це не цікавить. Кожен живе своїм життям.
Отак минають студентські будні в столиці Словаччини, що розкинулась по два боки Дунаю. Зранку ми вмикаємо ноутбуки і слухаємо нудних лекторів, які щось нам втирають про економіку та різні економічні процеси. Ближче до обіду залітаємо чаювати, курити чи просто спілкуватися, бо комунікація для іноземних студентів – це важливо. Вечір минає з дешевим пивом і різними розмовами про Словаччину, Україну, алкоголь, жінок і погоду. Вечір минає – на зміну приходить новий день.
Пам’ятаю свій перший день у Словаччині, коли моя нога ступила через кордон. Тоді це сприймалося з острахом, якимось відчуттям неминучості. Зараз цього немає.
Кордони мають запах нових речей. Завжди відчуваєш цей острах перед кроком вперед. Хоча кожен наступний крок надає тобі впевненості. Віри у те, що позаду не так вже й багато. Віри у те, що попереду мільйони нових кроків, які спонукають тебе у далеку дорогу.
Так минає мій третій місяць в якості тимчасового жителя чужої країни. Позитивні емоції часто чергуються з різними фейлами, факапами, сумом за чимось сталим та рідним. Хоча гріє думка, що вдома тебе чекають рідні, а в гуртожитках Братислави тебе все ще чекає холодне пиво і контрабандні цигарки. Та й взагалі добре, коли знаєш, що тебе хтось і щось чекає.
Текст та фото Віталія Данищука
