Чи не кожен турист, зібравшись до Чернівців, прочитає десь в інтернеті, що це маленьке й затишне місто. І ще: виявляється, його можна пішки обійти вздовж і впоперек за вихідні. Нагодований солодкими фразами типу «маленький Відень», «другий Париж» чи «український Гоґвортс», мандрівник швидко збирає необхідні речі в рюкзак і рушає на зустріч пригодам. Навушники, книжка, чай і ритмічне тарахкотіння потяга, що заколисує краще від будь-яких розрахунків зі слониками – ідеальна подорож!
Хтось побіжить до найближчого вокзалу, хтось скористається мобільним додатком, а хтось – взагалі спробує на собі нові «фішки» Укрзалізниці у вигляді замовлення квитків від спеціального чат-бота. Однак головна пригода попереду.
Раптом виявляється, що прямих рейсів не так вже й багато, а приїхати в умовний ранок суботи теж не вийде, бо саме в п’ятницю потяг не їде. Раптом виявляється, що квитки за тиждень до поїздки вже повністю розпродані. Є тільки варіанти з пересадками – звісно, дорожчі, і, звісно, страшенно довгі. Може скластися так, що сама дорога триватиме довше, ніж перебування у місті. Така собі перспектива «захопливої» подорожі, як на мене.
Засмучений мандрівник у кращому випадку піде шукати альтернативу: автостоп, рейсові автобуси, бла-бла-кари та іншу нечисть. У гіршому ж випадку він махне рукою на ту Буковину і поїде спокійно собі, наприклад, до Львова чи Івано-Франківська. 1:0 не на нашу користь.
Працює це і у зворотньому порядку. Моя туристична спроможність продиктована, за великим рахунком, трьома напрямками: київським, львівським та одеським. Якби раптом я захотів потрапити до Тернополя чи Ужгорода, то доведеться все одно їхати у Львів і там пересідати на інший потяг. Не зовсім комфортно, правда ж?
Хотілось би сказати: «Бог із тими периферійними містами, зате маємо гарне сполучення з морем, кавою і столицею!» Але й тут усе далеко не так чудово. Про одеський потяг взагалі ходять примарні історії: там і жінка разом з полицею падала, і сніг залітав, бо вікна були відкриті. Львівський потяг неабияк мене тішив, коли я вчився на першому курсі університету. Тоді був ідеальний розклад руху, що дозволяв приїхати до міста Лева буквально на день: відправлення з Чернівців о 1 годині ночі, прибуття о 7 ранку, – приблизно такий самий графік припадав і на зворотній шлях. Також зручним був швидкісний потяг, що справлявся зі шляхом всього за 4 години і вже о десятій ранку ми могли смакувати львівську каву з пляцками. Однак із тих чи інших невідомих мені причин – влітку швидкісний не їздить. Ідеальний Ковель теж змінив графік і тепер до Львова доводиться приїжджати о третій ночі. Звісно, у тому теж є своя романтика: нічне місто, яке поступово прокидається на твоїх очах, крамнички відчиняються, порожні вулиці. Однак після такого бадьорого приїзду, як свідчить досвід, приходить смертельна втома і сон. Будь-де: на траві, в кав’ярні, у якомусь приміщенні фаст-фуду – скрізь, де є тепле й м’яке місце. Інший рейс приїжджає аж о десятій вечора – теж такий собі варіант. Зате зворотній шлях залишився незмінний – о сьомій ранку вже вдома.
Єдиним форпостом відносної зручності й постійності для мене був саме київський потяг. Я був упевнений, що зможу будь-якого дня поїхати до столиці, головне – вчасно купити квитки, за два або й за три тижні до поїздки. Теплі вагони, привітні провідники – все мені тут подобалося і продовжує подобатись, незважаючи на вік цих вже підтоптаних дизельних монстрів. Нічний рейс, ранкове прибуття як в один бік, так і у зворотній. Здається, це був ідеальний рейс. Я міг би звісно виголосити ноту невдоволення дивним маршрутом, який пролягає під самим українсько-молдавським кордоном чи поспішним вимкненням світла у вагоні, через що не вдається вдосталь начитатися, але це досить умовні недоліки.
Було б доречно згадати, що все вище і нижче сказане стосується такою ж мірою до людей, які подорожують не з туристичною метою, а діловою. Хтось їздить до рідного краю в гості, хтось постійно у відрядженнях. Можна навіть сказати, що ці люди більше страждають від залізничного маразму, адже в них є конкретні дні, коли потрібно приїхати/поїхати. Туристи ж натомість можуть перенести свою пригоду.
То до чого я все це розповідаю? Стало відомо, що з початку лютого, щоденний київський потяг вже не такий щоденний. Він уже їздить через день, судячи з оновленого розкладу руху від «Укрзалізниці». Другий, четвертий і шостий день тижня. Поневолі згадується дивний забобон про те, що парні числа – на біду. Чи віщує нам це скорочення інфраструктурну катастрофу?
Залізничники вважають, що ні. За їхніми звісно ж не опублікованими даними, вагони їздять неповні, відповідно і рентабельність страждає. Хоча мій досвід підказує, що вагони зазвичай «забиті». Можливо, це пов’язано з тим, що раніше до столиці я їздив у вихідні дні або напередодні вихідних. Громадські активісти та інші небайдужі до міста та потягів люди б’ють у дзвони – черговий міст між материком і осторовом Чернівці рветься! Хай ми не можем збудувати нові залізничні шляхи, так навіщо пригнічувати вже існуючі?
Уже вкотре я помічаю певну тенденцію у діях української влади: замість того, аби боротися з проблемою, шукати якісь нестандартні рішення: вони просто вирішують проблему шляхом тотальної заборони або скорочення. Це ніби лікар, який замість лікування руки відправляє тебе на її ампутацію: ніби і вилікував, але якось халтурно.
Отака халтурність нас і губить. Шукати прості рішення – гарний принцип, але не завжди дієвий. Поворушать мізками наші верховні залізничники чи так і продовжать відрізати регіони один від одного? Хтозна. Однак маю надію, що колись той турист таки сяде в потяг і приїде сюди – я маю що йому розказати.
Фото Єгора Дьоміна
