Їх легко помітити на дорозі за яскравим кольором автомобіля та гучною сиреною. Кожен другий хлопчисько мріяв у дитинстві стати таким, як вони. Вони не бояться ні паводку, ні вибуху, ні пожежі, ні стихійного лиха, адже їхня робота – боротися із цим. Так, сьогодні мова піде про пожежників.
П’ята вечора. На вулиці коїться справжній армагедон. Стовпчик термометра заледве тримається десятиградусної позначки. З неба падає рясний холодний дощ, перетворюючи кожну виїмку на асфальті на невеличке озерце, а кожну тріщину – на річище. Від пронизливого вітру у доповнення до холодної зливи не рятують навіть два светри та осіннє пальто. Воно наскрізь промокає та змушує тіло труситися. Тендітна парасолька ледве витримує вітряні пориви, а я ризикую відчути себе Мері Поппінс, якщо поверну її неправильно. «Це ж яким наполегливим треба бути, щоби в таку погоду спровокувати пожежу», – думаю я.
Стрибаючи з одного острівця асфальту, що видніється серед калюж, на інший, наче в колись популярній грі «Doodle Jump», я так-сяк дістаюся Соборної площі. Там зустрічаюся зі своєю коліжанкою Юлею, яка теж змерзла не на жарт. Вже разом ми добираємося до пожежної частини. На щастя, далеко йти не доводиться, адже пожежна частина розташована на вулиці Лесі Українки. Ми одразу впізнаємо потрібне місце за старовинним пожежним возом, який стає для нас маяком.
Заскочивши у будку чергового, ми повідомляємо йому хто ми такі, звідки та чого нам потрібно. Той швидко когось до нас викликає і просить зачекати. Підходить чоловік у формі з нашивкою «Рятувальник», запрошує пройти за ним. Його звуть Вадим Затварницький, і він – начальник агітаційно-пропагандистської роботи управління. Утім пропагувати про роботу пожежно-рятувальної частини буде не Вадим, а заступник начальника управління ДСНС Олександр Овчинников. Тож нас відводять саме до нього.
– Отож, вас цікавить наша робота, я правильно зрозумів? – перепитує заступник начальника і починає швиденько вирівнювати стовпчики паперів, як тільки помічає камеру в руках Юлі. Він хапає лист паперу, на якому зазначений розпорядок дня пожежників, і поспішно виводить нас із кабінету.
Нас приводять в ангар, де ми бачимо п’ять пожежних машин різних габаритів. З іншого кінця приміщення лунають гучні чоловічі голоси упереміш зі стуком молотків та інших інструментів, а джерела шуму ховаються за останньою автівкою, яку ремонтують. Час від часу один із працівників виходить з укриття, намагаючись натягнути темно-синій кашкет якомога нижче, та заховати під тінню від його піддашка своє обличчя. Він підбирає інструменти, яких не вистачає, а тоді зі сором’язливою посмішкою швидко ховається назад до колег, зацікавлено оглядаючись на нас.
– У нас є 5 одиниць техніки, дві – резервні, – пояснює Олександр Сергійович. – Кожного ранку, перед тим як відбувається зміна караулів (її ще називають «розводом»), ми призначаємо людину, яка приймає пожежно-технічне обладнання. Тобто одна людина приймає одне обладнання, друга – інше. Так швидше. Далі автомобілі перевіряють на боєздатність. Ми заводимо їх, перевіряємо двигун, насоси. Якщо техніка несправна, ми замінюємо її на резервну.
– Тобто, завжди готовими до виїзду мають бути 5 машин?
– Ні, це залежить від штатної чисельності. У нас, наприклад, є три відділення, а на кожне відділення розрахований один автомобіль.
Кинувши погляд вгору, я помічаю на стіні прямокутну лампу, поділену на три частини. На кожній із них теж є букви. Цікавлюся, для чого вона.
– Кожен сектор відзначений буквами, які позначають відділення. Коли з’являється виклик, диспетчер вмикає одну, дві чи усі три частини (залежно від масштабу пожежі). Тоді склад одного з відділів швидко одягається та виїжджає на місце виклику. Наприклад, коли була пожежа на Калинівському ринку, горіли всі три частини, а ліквідовувати полум’я відправили усі відділення міста. Проблема цієї пожежі, як і багатьох інших, полягає у тому, що люди здійснюють велику помилку: вони починають самостійно гасити вогонь, а коли розуміють, що не можуть це зробити, лише тоді викликають пожежну службу.
Раптом один із пожежників виходить на світло. Він виглядає найменш загрозливо, адже його тіло досі зберігає юнацькі розміри, незважаючи на вже зрілу міцну статуру. Я швидко схоплюю його за руку та відводжу убік. Шокованому та розгубленому рятувальнику нічого не залишається, як терпляче відповідати на мої запитання. Його звуть Юрій Гумен, йому 23 роки.
– Як довго ти працюєш рятувальником?
– Півроку. Однак за освітою я вчитель фізичного виховання.
– А чому не працюєш за професією?
– Тому що у школі низька зарплата, – Юрій нервово потирає почорнілі від машинного масла руки та відводить очі кожного разу, коли бачить направлений на нього об’єктив. – Та й діти зараз дуже вередливі, не кажучи вже про батьків. А тут цікаво. Он які у нас машини гарні. Ще й робота весела… Ну, тобто, дуже захоплива. Тим паче мені завжди хотілося рятувати людей.
– А як проходить твій день?
– Робочий день починається о восьмій. Ми проводимо зміну чергових караулів. Зміна, яка цілу добу чергувала, здає пост іншій, і йде додому відпочивати. Далі – підготовка до занять. А з дев’ятої до першої години дня проходять заняття. З журналом, уроками, “енками”, перервами і всіма іншими атрибутами шкільних буднів. А потім – обід. Ми йдемо на кухню і їмо те, що взяли з дому. Далі в нас за розкладом – психологічне розвантаження. Ми читаємо, дивимося телевізор, – Юрій загинає пальці та зосереджено звівши брови до перенісся, дивиться у стелю.
– Далі у нас за планом час, який ми використовуємо для того, аби відпрацювати нормативи або для проведення додаткових занять. Це відбувається з 15:30 до четвертої вечора. А з четвертої до шостої вечора ми перевіряємо техніку і, в разі потреби, ремонтуємо її, або проводимо інші господарські роботи. Потім ми повертаємося до їдальні і вечеряємо. З 19:00 по 22:00 нам проводять заняття з інформаційного забезпечення у формі обговорення новин світу та України, а інколи – культурно-масові заходи. Далі нам відводять годину для особистих потреб. Ми займаємося тим, чим нам заманеться: відпочиваємо, спілкуємося. А з одинадцятої вечора до шостої ранку ми моделюємо різні ситуації та вправляємося у їх вирішенні, чергуємо та відпочиваємо. О шостій ранку проводимо зарядку, готуємо техніку, приміщення та документи для здачі чергування. Це, звісно, у тому випадку, якщо день спокійний і викликів немає. Якщо є, ми терміново виїжджаємо на виклик, а розклад зміщується.
Після демонстрації техніки та розмови з пожежником я згадав про нещодавній інцидент з рюкзаком школяра, який той забув біля Резиденції. Його тоді прийняли за можливу вибухівку та викликали рятувальників, однак ніякої загрози ранець не становив.
– Часто вас викликають на виклики, пов’язані із забутими речами?
– Зараз рідше. Однак у 2014 році ми виїжджали на такі виклики чи не кожну годину. Забуті сумки, пакети зі сміттям чи інші речі люди сприймають як щось, що обов’язково має вибухнути. Втім ще не було випадку, щоби це підтвердилося. Інколи нам повідомляють про знайдені присторої чи інші предмети, які можуть бути вибухівкою. Тоді на місце виїжджають не лише пожежники, але й поліція та газова служба. На щастя, ще жоден із таких пристроїв не вибухнув. Адже як у поліції, так і у нас, є служба піротехнічних робіт, яка цим займається.
Після нетривалої розмови із Вадимом Затварницьким ми вирішуємо заскочити у кабінет диспетчера, поглянути, як відбувається прийом виклику. У кабінеті серед десятків найрізноманітніших кімнатних рослин усіх можливих розмірів сидить суворий на перший погляд чоловік. Але рятувальники називають його дядя Коля. І хоча він сьогодні заміняє диспетчера, що працює тут зазвичай, пан Микола точно знає, що потрібно робити на цій посаді. Крім телефону, через який надходять виклики, на робочому столі диспетчера стоїть пульт із багатьма кнопками, кожна з яких виконує різні функції. Завдяки цьому пожежне відділення вчасно виїжджає на виклик.
Далі нас ведуть у приміщення, де рятувальники відпочивають між викликами у вільний час. Там стоїть м’яке шкіряне крісло, навпроти якого висить телевізор. У сусідній кімнаті стоїть кілька дбайливо застелених ліжок. Тут, як нам розповіли, рятувальники працюють із психологом.
На одній зі стін висять дві напівпорожні полиці з книгами. Літературу уже майже розібрали, однак на поличках ще є кілька екземплярів, за якими можна зрозуміти, яка література цікавить рятувальників. Виявляється, пожежники люблять класику, професійну та релігійну літературу. Окрім книжок тут стоять призові кубки.
– Розкажіть, звідки ці нагороди?
– Щороку проходять різні змагання з пожежно-прикладного спорту, футболу, волейболу та інших видів спорту, – пояснює Олександр Сергійович. - Наші команди займають призові місця в області.
– А де тренуються ваші спортсмени?
– У спортзалі, звісно ж. Він у нас повністю обладнаний. Там можна пограти у волейбол, футбол, баскетбол, настільний теніс тощо. Там не лише тренуються. У вільний від роботи час рятувальники можуть вільно використовувати спортзал для власного задоволення та відпочинку. Окрім спортивних змагань, ми маємо нагороди за призові місця, зайняті нашим ансамблем на всеукраїнському рівні.
Про техніку та спорт ми поговорили. Час завітати у їдальню. На підвіконні лежить стерта дошка з нардами, на стінах висять репродукції натюрмортів та різьблені скульптури. Стискаючи різнокольорові горнятка з веселими написами, пожежники п’ють чай, сором’язливо посміхаючись та відводячи очі від об’єктива. На кухні на старенькій, але ретельно вимитій газовій плиті, стоїть чайник із квітковим малюнком. Усе по-домашньому затишно та спокійно. Здається, саме це місце слугує справжньою зоною психологічного розвантаження, а не штучно облаштований кабінет зі шкіряним кріслом.
Повернувшись в ангар, рятувальники вирішують переодягнути мене у справжнього пожежника. Для початку я міряю шолом, який, до речі, не з легких. А далі натягую на себе куртку з нашивкою «Рятувальник», яка на три розміри більша, але все ж зручна. Мені дають ремінь, який можна застібнути, доклавши чималих зусиль. Однак рукавиці мені підійшли.
Я гадав, що це все. Втім мені приносять ще й протигаз та газовий балон з повітрям, який чіпляють, наче ранець на плечі. Коли останні деталі прилаштовані, я розумію, що в такому вбранні мені було би важко ходити, не те що бігати сходами з якоюсь бабцею на руках. Крім того, в протигазі дихати важко через фільтр.
У такому образі мені демонструють начиння, присутнє в кожній машині – набір шлангів, які називають пожежними рукавами (найменші з них вміщують у собі 40 літрів води), пожежні стволи та насоси, бензопили і болгарки.
Далі нам проводять невеличку екскурсію музеєм, що знаходиться біля пожежної частини. Там можна побачити, як із часом змінювалися костюми пожежників та їхнє обладнання. А ще у музеї є знешкоджені вибухонебезпечні предмети, знайдені у Чернівцях, та малюнки дітей, зроблені для конкурсу, який проводить пожежна служба.
На виклик ми сьогодні не потрапили та не побачили рятувальників у ділі. Втім чи варто шкодувати про те, що ніхто не ризикує своїм життям і нічого не горить? Між сенсаційністю та людською безпекою я без вагань обираю друге.
На прощання рятувальники кажуть: «Сподіваємося зустрітися ще раз».
Я усміхаюся, але подумки відповідаю: «Сподіваюся, зустрінемося не на пожежі».
Матеріал Ігоря Волощука
Фото Юлії Панаетової
