Стрілянина, кров, розкидані по асфальту нутрощі та кінцівки непокірних злочинців, бомби з таймерами, які завжди зупиняються на останній секунді… Так я уявляв собі роботу поліцейського, коли їхав у тролейбусі до сьогоднішнього пункту призначення. І мушу зізнатися, на це я і сподівався всім своїм жорстоким, але спраглим до пригод, серцем. Тобто ні, я не хотів, щоби хтось помирав по-справжньому. Мені було б достатньо поганенької інсценізації. І я би не вів себе так, як нечема-Станіславський. Чесно!
Я вийшов одразу за Прутом і вирішив не чекати маршрутки, а пройтися пішки, зібратися з думками перед довгоочікуваною пригодою. Година була вже не рання, сьома вечора. Жіночка, що йшла з торбами переді мною щодуху рванула вперед, наскільки дозволяла їй ноша, боязко озираючись. Вочевидь, мій інтерфейс здався їй занадто підозрілим, а мій чорний светр із каптуром тільки підкреслював мою неблагонадійність. Спочатку я хотів посміятися, а потім згадав, що у парку Шевченка місяць тому, коли я подався у двірники, мені було би явно не до сміху. Можливо, я би напав першим.
Я йшов вулицею, про існування якої за півтора року проживання в Чернівцях жодного разу не чув. І це явно не була Алея Діагон з «Гаррі Поттера», де дітки їли магічні солодощі, добрі чарівники безтурботно попивали свої зілля з пляшок у пакетах, а годовані сови напівсонно це все споглядали з кліток у зоомагазинах. Коли я дивився на неї, то розумів, що цій вулиці відділок поліції потрібен був більше, ніж будь-якій іншій в Чернівцях. Депресивні пейзажі, що ідеально підійшли би в якості декорацій до містичного фільму жахів, змішувалися з шумом генделику, в якому класно би зняти сучасний кривавий вестерн. І посеред цього безладу на Заводській, 22 стоїть поліцейське управління.
Я почекав колегу біля управління, ставши якнайдалі від гамірної жменьки веселих чоловіків, що викотилися з корчми і стали щось (чи, що ще страшніше, когось) обговорювати. Юля прибула за кілька хвилин, чому я зрадів. Взявши її під руки, я швиденько потягнув її до охоронця біля воріт відділку. Хвилинна затримка – і ми всередині! Як виявилося, навіть стражам порядку потрібні стражі. Бо як іще пояснити двох милих песиків, що з галасом вибігли нам назустріч, коли ми проходили повз стоянку? Один ледь не пошматував мої штані, вчепившись у них зубами, але в ту ж секунду зрозумів свою помилку і відступив до свого більш байдужого колеги.
Всередині управління було тепло, світло і тісно. Але не тісно через відсутність простору, а через метушню, яка панувала всередині. Хоча чи можна це назвати метушнею? Мені здалося, що всі рухаються хаотично, не відаючи, що робить інший, і час від часу зіштовхуючись, щоб уточнити якесь питання. Я розумів, що у поліцейському відділку єдині, хто метушаться, це злочинці. А все інше працює так, як потрібно.
Нас провели до будки чергового, який видавав спорядження поліціянтам, що вирушали на вечірнє патрулювання. Він був дуже сором’язливим, бо жартома пригрозив видати нам найважчі бронежилети, якщо ми не припинимо його фотографувати. Біля його віконечка, хвацько спершись на лікоть, стояла молода дівчина та посміхалася нам. Черговий видав їй два чорних пакунки, які вона вручила мені і дала просту, здавалося б, команду: «Одягайте!» Але для мене, людини, яка знає, що таке бронежилет завдяки блокбастерам із Брюсом Віллісом у головній ролі, вдягати його стало неабиякою перешкодою. Наліпки, наліпки, спереду, ззаду, збоку, зверху. Я трохи покрутив його в руках, пошукав ґудзики і блискавки, а потім плюнув і попросив дівчину (яка вже одягнула свій бронежилет і насолоджувалася видовищем, влаштованим мною) допомогти. Та люб’язно погодилась і вже через кілька секунд «бронік» був надійно закріплений на моєму торсі, а наліпка «Поліція» на спині замінена на «Преса». Той же алгоритм дій чекав і на мою колегу Юлю. Поки поліціянтка готувала мою супутницю до пригод, я помітив хлопця, що спостерігав за нами, ледь посміхаючись. Я одразу зрозумів, що він буде другим поліцейським. Ми потисли один одному руки і познайомилися.
Чорні пакети поліціянтка взяла із собою. Зі своїм колегою вона перекинулась кількома жартами і ми вирушили довгим коридором назад на стоянку, де на нас чекала гарненька автівка, одна з небагатьох, які ще не вирушили на патрулювання. Нас супроводжували погляди інших поліцейських, десь схвальні, десь роздратовані, але без уваги наші з Юлею персони не залишилися. Наші куратори стали перевіряти автівку на наявність усіх необхідних приборів. Усе було на місці. Дівчина запросила нас всередину автівки, а хлопець почав заводити автомобіль. Що сталося далі, я точно не зрозумів. Щось із автомобілем було не так. Чи то вона не хотіла працювати, чи то щось у ній працювало не так як треба, а то й взагалі зламалося. Поліціянт вийшов з авто і пішов до своїх знайомих, що вже були готові вирушати. Він щось у них питав, а потім повернувся, відкрив капот і почав перебирати нутрощі нашого бойового коня.
– Лампа дальнього світла не працює, – сказав він, спершись долонями на авто. – У мене ще такого не було…
Він знову зірвався з місця і побіг до приміщення відділку. За кілька хвилин повернувся і ми перемістилися в сусіднє авто. Знову той же порядок дій і ми нарешті виїхали зі стоянки. Я відчував себе некомфортно, рація в салоні постійно шипіла і щось говорила строгим чоловічим голосом. Я боявся, якщо почну говорити, то поліцейські пропустять якусь важливу інформацію або не приймуть цікавий виклик. У мене був майже благоговійний страх.
– То ви хочете щось нас запитати? – Обережно запитав хлопець. І я почав зі знайомства.
Тож він – Віталій Гончар, еколог за освітою, працює в поліції з першого набору. Вона – Ілона Сафтюк, психолог за освітою (що їй дуже допомагає в роботі), працює з 2018 року. Майже завжди вони працюють в парі. Кажуть, вони вже звикли один до одного, та й обов’язки розділили так, щоби обом було зручно. Він за кермом, вона відповідає по рації на виклики.
– Ми їдемо на Хотинську. Там чоловік врізався на автівці у стовп, який впав на машину. Диспетчер каже, що постраждалих немає, – пояснила нам Ілона після того, як прийняла виклик.
Поки ми їхали на місце ДТП, вони розповіли нам, як стали поліцейськими. Усе відбувалося у кілька етапів, багато кандидатів «не дожило» до співбесіди, хтось не витримав фізичних навантажень, когось це втомило емоційно. Але наші герої змогли. Коли я запитав їх, чому вони обрали цю професію, патрульні не сказали слова «гроші». Віталік мотивувався новим життєвим досвідом, що формується на спілкуванні з різними людьми, а Ілона – цікавістю і бажанням випробувати себе на міцність.
– А чому в поліцейському авто частіше патрулюють хлопець і дівчина, але рідше побачиш двох чоловіків, або двох жінок?
– Уявіть, що ми приїздимо на побутову сварку між подружжям, – почав Віталік. – Якщо я буду говорити з дружиною, вона буде ставитися до мене вороже, бо я ж чоловік, я також, на її думку, свою жінку б’ю, а її чоловіка захищаю із солідарності. А моя напарниця може поговорити з нею нарівні, заспокоїти, порадити щось. Так і я можу з її благовірним поговорити, як чоловік з чоловіком. Або інша ситуація – обшук. За законом жінку має обшукувати жінка, а чоловіка – чоловік. Тому в автівці найчастіше чоловік і жінка.
– То бесіди допомагають?
– Так, найчастіше, – сказала Ілона. – Є, звісно, систематичні зловмисники, для яких Закон створений, щоби його порушувати, там навіть відповідальність їх не лякає. Такі собі «постійні клієнти».
– Я люблю бойовики, – раптом вирвалось у мене раніше, ніж я встиг зрозуміти, що ляпнув недоречно. Червоніючи від сорому, я ледве вичавив із себе продовження тези, щоби не здатися повним ідіотом. – І у всіх бойовиках працівників поліції зображають, як міні-суперменів, ідеальних бійців, гонщиків і рятувальників. У вас були «голівудські» сюжети?
– О, так! – підхопила Ілона. Вона вмостилася зручніше і продовжила. – Більшість погонь відбувається вночі, тому люди про це мало що знають. Таке трапляється дуже часто. Часто переслідуваний – у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння, він не в змозі зупинити себе. А був один хлопець, який був повністю тверезий і адекватний. Його запитали – чого, мовляв, ти тікав? А він сказав, що злякався. Буває різне. Був випадок, коли втікача взяли в «коробку» (коли поліцейські машини оточують авто втікача). Той тікав з пробитим колесом, але не зупинявся. Від колеса аж іскри летіли! – Я помітив легку посмішку на обличчі дівчини, це було точно захопливе переслідування. – Він спочатку врізався в одну автівку, потім в другу, а потім не впорався з керуванням і злетів у кювет.
– На які виклики вам найважче їхати?
– ДТП з потерпілими, вбивства, – голос Віталія враз став серйозним і понурим. – Коли приїжджають рідні потерпілих, ти маєш їх відсторонити від місця події, щоби це не завадило подальшій роботі слідчих. А як ти можеш їх втримати і не допустити до тіла свого родича? Для мене це дуже важко. Ти розумієш їх і водночас…
Віталік враз замовк, машина зупинилася. Навігатор їхніх робочих планшетів показував, що ми прибули на місце події. Але тут нікого не було. Я витер рукою вікно і побачив автівку на узбіччі, але на ній не було стовпа.
– Навігатор каже, що тут має бути провулок, але далі – поле. Немає тут ніякого провулку… – Ілона схилилася над гаджетом і стала шукати іншу дорогу. – Потрібно заїхати з іншого боку. Навігатор помилився.
– А таке часто буває, що ви не можете знайти місце події?
– Буває іноді, але тоді допомагає чергова частина. У них є карти і маячок нашого авто на них. Вони можуть за потреби підказувати нам дорогу.
За кілька хвилин чарівної їзди чудовими магістралями Чернівців ми прибули на місце. Світло фар освітило спочатку купку свідків, що стояли на узбіччі, а потім і самого винуватця сьогоднішньої вистави – чоловіка, що заховався в свою понівечену «Волгу» і визирав через заднє скло.
Поліцейські вийшли з патрульної автівки і пішли до потерпілого, ухиляючись від зірваних дротів, що висіли на гіллі дерев. Я з колегою одразу попрямував дивитися, що ж там сталося і наскільки все погано. Мушу зізнатися, я вперше бачив машину, що втрапила в ДТП. Тому це видовище справило на мене враження, хоча нічого надзвичайного там не було: на капоті автівки, що вперлася у стовп, від якого залишився лише півметровий пеньок, лежала інша частина опори, перекриваючи дорогу.
Водій похитувався, говорив нечітко та не міг спокійно написати пояснення того, що з ним сталося. Спочатку з ним говорив Віталій, розпитував, що той накоїв і як це відбувалося. А потім після тривалої перевірки документів Ілона повідомила аварійно-диспетчерську службу про те, що сталося. Поки ті їхали на місце пригоди, Ілона взяла під руку чолов’ягу і повела його до автівки. Глянувши на мене вовком, той пробурмотів до дівчини: «А що, «бобри» теж ідуть?». І тут я здивувався, адже таке порівняння своєї професії зі світом фауни я чую вперше. Пси продажні, ну кроти (вони хоча би «риють», логічно). Але бобри – це трохи мило.
Чоловік улесливо щебетав Ілоні про те, що винен не він, а слизька дорога, погана видимість, відсутність знаків, нещадний фатум... Єдине, що крило його красномовство – це їдучий шлейф із підозріло знайомого запаху випивки. Однак, хто його знає, може це парфуми такі?
Віталік тим часом малював схему ДТП. Робив він це настільки зосереджено, що я вирішив його не турбувати. Пізніше почалася суцільна бюрократія. Протокол один, протокол другий, протокол про відмову проходження тесту на алкогольне сп’яніння (хто би сумнівався), папери з поясненням порушника, папери із показами свідків, папери, папери, папери… Увесь цей карнавал целюлози тривав більше чотирьох годин. Це виснажило ще більше, ніж постійний патруль. Особливо вночі, коли повіки хоч скотчем до лоба приклеюй. І це вже після реформи та спрощення процедур. Щоби не заснути доводилося час від часу виходити з машини і гуляти місцевістю, холодне повітря неабияк бадьорило.
Аварійна служба явно не поспішала на виклик, а коли прибула, то виявилося, що телефонні стовпи – це не їх компетенція. Вони порадили звернутися до «Укртелекому» і швиденько дали ходу. Чекати треба було ще більше години, бо саме сьогодні і саме зараз евакуатор (який всього один на ціле місто) віз машину, яка втрапила у схожу пригоду, з протилежного кінця міста, а аварійна служба «Укртелекому» лишень збирається на виклик. І поки до нас з усіх кінців міста повільно повзли аварійні служби і евакуатори, ми сіли поговорити і ось, що нам розповіла Ілона.
– До нас надходять різні виклики. Є страшні, з реальною загрозою життя. Є кумедні (як-от випадок, коли чоловік оголився на знак протесту в одному зі спортклубів через відсутність туалетного паперу). Є прості (коли бабусі дзвонять через самотність). Але я зрозуміла одне на цій роботі – люди телефонують в поліцію з будь-якої причини, навіть, якщо це явна дрібниця. Людина губить ключі від квартири, або хтось побачив рюкзак без нагляду, або дрібне ДТП, в якому двоє водіїв здатні самі домовитися між собою про відшкодування, а стороння людина бачить це і одразу викликає нас. А ми що? Ми змушені їхати й на такі дріб'язкові виклики, бо це наш обов'язок.
Наші нові знайомі запевнили нас, що таке довге оформлення ДТП буває дуже рідко. Зазвичай усі ці процедури займають дві-три години, у нас же – цілих п’ять.
Пізніше ми відвезли Ольгу Володимирівну (так водій називав свою «Волгу») на штрафмайданчик, а потім після дозаправки, патрульні вирішили нас підкинути.
Додому я вирішив піти пішки. Юлю поліцейські люб’язно підвезли до самого порогу, а я попросив зупинитися біля ратуші, збрехавши Віталіку, що мені ще «на пиво» до друзів треба заскочити. А сам тим часом мовчки чвалав тихими вулицями міста, нічного і прохолодного. Чого ж мені боятися, якщо мою безпеку охороняють такі поліціянти, як Віталік та Ілона?
Матеріал Ігоря Волощука
Фото Юлії Панаетової
