П’ята вечора, субота. Біля чернівецького крафт-хабу «Фортель» від холоду тупцюють двоє хлопців. Один із них тримає руках велику дорожню сумку. Не схоже, що цей хлопець збирається в далеку подорож, але кілька кілограм у тротиловому еквіваленті ця торбина вмістила би запросто. Раптом підбігає третій хлопець, потискає всім руки:

– Ну що, чуваки, готові драфтитись?

– Ти ще питаєш? От тільки інших почекаємо.

Поки у мене в голові крутилося це дивне слово «драфтитись», хлопці далі продовжували бесіду:

– Чуєте, а коли в Підземелля Дракона?

– О, чув, що завтра хлопці збираються. Я би пішов.

Драфтитись… підземелля… дракони. Усе це звучить дуже дивно. Але це тільки підігріває інтерес до того, що ж буде відбуватися вже за декілька хвилин.

– Привіт, пробачте, запізнився. Ой, як вас багато! Заходимо швидше, бо дуже холодно.

Хлопець в окулярах поспіхом відчиняє двері і всі забігають в простору залу, де окрім столів ще нічого немає.

– Давай, діставай із сумки, що ти там маєш, – розмахуючи руками гукає щойно прибулий гість.

Хлопець відкриває сумку, що до цього лякала своїми габаритами і починає розкладати на столі різні коробки, карточки, камінці, мішечки та інше начиння. Всі метушливо бігають, переносять столи, допомагають розкладати щойно вибране із сумки приладдя. З іншої торбини дістають чай, каву, цукерки, мед і ще купу ласощів, акуратно складаючи все це на інший стіл. 

– А ви грали коли-небудь в настільні ігри?

– Та поки не доводилося, – відповідаю я.

– А з англійською як?

Ось тут мій внутрішній голос підказав, що все буде не так просто. Все життя пишалася, що досить непогано граю в шахи та доміно, бо це улюблені настільні ігри мого дідуся. І, чесно кажучи, про англійську мову тоді навіть не йшлося. Тому це запитання було для мене ударом.

– Якщо не дуже, це не проблема. У нас багато різних ігор, зараз вже більше 30, – починає розповідати хлопець, що прибіг останнім, – я сам раніше не вмів грати, а тепер створив свій клуб настільних ігор.

Це Володимир Волошин, він заснував клуб настільних ігор «NiceDice». Саме ця людина невдовзі розкаже, що то були за підземелля драконів і відкриє нам світ настільних ігор.

– 5 чи 6 років тому вже був такий клуб, він називався інакше, я туди прийшов як учасник. Потім дівчина, яка керувала тим клубом, відійшла від справ, і я це все почав розвивати. Шукав приміщення, ігри вибирав і те, що зараз у нас є – це вже моя заслуга.

На столах опиняється увесь вміст таємничих «містері боксів». Великі карти, дивні схеми зі стрілками, камінці, чого тільки не було в тих коробках. Не думаю, що все це добро під ялиночку запхав Санта…

– На жаль, але у нас немає спонсорів. Усе на власній ініціативі. Люди, які приходять, вкладають сюди свої гроші. Якісь ігри продаються, якщо людям подобається, якісь залишаються.

– Звідки ж берете все це приладдя? В Чернівцях є спеціалізовані магазини?

– Магазин із настільними іграми є тільки один, цього недостатньо. Колись був ще один на проспекті, але потім його закрили. Буває, що ігри нам привозять із-за кордону, коли якась людина вже там і має можливість купити щось цікаве. Наприклад, гру «Кодові імена» нам привезли із Британії. А взагалі, є різні інтернет-магазини, форуми. Людина продає свою гру, але це ж не телефон, що ти не знаєш чи може там щось зламатися. Це просто гра без плівки. Гра набридає, її продають. Це дешевше, але суті діла не змінює.

Тим часом клуб поповнився добрим десятком нових ігроманів. Кілька хвилин і темна порожня кімната перетворилася на теплу і затишну домівку, де зустрілися старі добрі друзі. Ігри розкладені, а в куточку – чай із цукерками скромно чекає бажаючих поласувати смачненьким.

– Плануємо докупити ще нових ігор, – продовжив Вова. Наприклад, «Кодові імена» – дуже популярна гра.

– А якщо людина вперше прийшла до вас і зовсім не вміє грати. Ви її можете навчити? Чи потрібно вже мати досвід у цьому?

– Якщо у мене не виходить допомогти, бо я у цей час займаюся з іншою групою, то кличемо людину, яка вже кілька разів грала і може навчити, пояснити. Ще жодного разу не було, щоби людина прийшла і не грала, бо не знала як.

Поки ми розмовляли, переді мною вже поклали торбинку з різнокольоровими камінцями. Навіть не уявляю, що можна вигадати з цього набору... Тим часом Володя вів далі:

– У нас багато людей, які приходять щоразу і постійно приводять друзів, тому наш клуб регулярно поповнюється новими гравцями. Одного разу була пара, потім вони прийшли ще з трьома своїми знайомими, а потім ще ті знайомі  запросили своїх друзів.

– У вас зазвичай так само багато відвідувачів?

– Це ще небагато. Зараз усі тільки збираються. До нас часто приходять нові люди. Якщо гравців стане більше і ми не зможемо тут вміститися, то знайдемо інше приміщення. Спочатку ми орендували офіс на Комарова, потім довго були в одній із кав’ярень, потім на Вірменській знімали приміщення і на Головній. А тут зв’язалися з «Фортелем» і вони пішли на зустріч.

– Ну, що, досить балакати, починаємо вже грати, – не витримав хлопець, що сидів навпроти мене і нервово перебирав камінці в торбинці.

– Добре, починаємо. Правила дуже прості. Зараз перший гравець має витягнути один камінець. Якщо він золотий, то гравець його залишає собі, якщо випадає кольоровий, можна тягнути камінці далі, доки не випаде два однакових за кольором (тоді все повертається назад у торбинку) або віддати все (окрім золотого) супернику. Виграє той, хто витягне більше золотих камінців. Якщо всім зрозуміло, тоді починаємо.

Хлопці похитали головами, а я намагалася второпати правила цієї гри.

– Це нічого, зараз подивишся як інші грають і зрозумієш, – намагався заспокоїти мене Вова.

Вірилося в ці прогнози дуже слабко. Та, коли дійшла черга до мене, сталося чудо. Я витягнула відразу 2 золотих камінці, що означало непоганий старт. Хлопці зітхнули:

– Ого, ось так одразу…

– Це вже цікаво, – сказав Саша. Він грає в настільні ігри вже близько трьох років, – Цей клуб я знайшов у соцмережах. Ми з другом якось сиділи, а потім подумали, треба йти подивитися, що там таке. Тут хороша атмосфера, спілкування, нові друзі та халявний чай.

Усі хитро глянули на хлопця, який саме пив чай і заїдав медом.

– Приходять різні люди, можна разом посидіти, поговорити, подумати, – розповідав Саша. – Загалом – це спілкування. У комп’ютерних іграх ми не бачимо людей, а тут усе вживу. Взагалі, я люблю і те, і те. Але в настільних іграх ти кожен раз якийсь новий досвід отримуєш. Ти можеш зіграти в одну і ту ж саму гру з іншими людьми і це буде зовсім по-іншому.

– Ну, ти тягнеш камінець чи так і будеш балакати без упину, – штурхнув Сашу його сусід.

– Так, так, граємо.

Після 10 хвилин гри, на столі переді мною вже назбиралося 4 камінці. Залишився ще один. Та раптом чорнявий хлопець, що сидів поруч зі мною, витягнув руку з торбинки і заверещав:

– Золото, золото, пацани! Останнє, я виграв!

– Ну що ж, внесіть приз переможцеві, – захихотів Вова.

До речі, про переможця. Його звати Тарас:

– Знаєте, є така простенька гра, там картонка, ти кидаєш кубик і стільки-то раз ходиш. З дитинства граю, як і всі. Думаю, якщо існують інопланетяни, то вони теж у щось таке грають, ну в «Дженгу» точно мали би вміти.

– До речі, якщо хочете, скоро ми будемо проводити дуже цікаву гру «Підземелля та Дракони» (Dungeons & Dragons).

Тут я згадала розмову на вулиці і пазл у моїй голові склався.

– Це щось типу квесту?

– Це рольова настільна гра. Є майстер, який описує світ і є люди, які втілюються в ролі якихось героїв, пригодників, вони досліджують цей світ. Майстер знає сюжет, а у інших персонажів повна свобода дій. Це для того, аби люди розвивали свою фантазію, свою уяву.

Поки ми грали, у сусідньому залі вже назбиралося дві нових команди.

– Ну от, здається всі вже є. Ходімо в іншу залу, подивимося, що там відбувається.

За двома великими столами сиділо дві команди. Це були абсолютно різні люди: дівчата, хлопці – всі були захоплені перекладанням фішок, читанням хитромудрих схем, правил, вибором союзників та суперників.

– У нас переважають підлітки, але, загалом, дуже різноманітна публіка. Є і дорослі люди, а минулого разу були дві дівчинки по 10 років і хлопчик 8-ми років. Його привела мама, все розпитала, їй тут усе сподобалося, потім він уже сам приходив і грав із нами. Ігри у нас теж різні, є для дітей, є для дорослих, обмежень ніяких немає. Ігри розраховані переважно на розвиток уваги, пам’ять, але є і просто на реакцію. Вони для того, аби посміятися, там можна блефувати, щоби заплутати інших гравців. У жанрах вони абсолютно різні. От зараз хлопці грають у гру, де азарт поєднується з тактикою.

– В Україні є конкурси чи турніри з настільних ігор?

– Деколи ми проводимо турніри самі, деколи долучаємося до всеукраїнських. У 2017 році був турнір з імаджинаріуму (гра на асоціації), переможець міг поїхати в Одесу і там потрапити до фінального етапу. У грудні 2018-го проводився міжнародний турнір гри "Саботер". Спочатку грали тут, потім можна було поїхати в Київ, а потім до Польщі на фінальний етап конкурсу. На жаль, у Чернівцях майже немає таких турнірів, але ми хочемо організувати найближчим часом, бо в цьому є потреба.

– Те, чим ти займаєшся – робота, чи просто хобі?

– Колись думав, що це робота, потім зрозумів, що це переважно хобі. Не важливо, скільки грошей я сьогодні зароблю, але це все нові люди, знайомі, друзі чи просто новачки, які відкривають для себе щось нове, я з ними знайомлюся, відчуваю їх емоції… Це атмосфера. У нас люди всі хороші. Немає такого, що прийдуть нормальні, а є якісь не дуже культурні. У нас усі на одній хвилі і ніхто нікого не ображає. Усі отримують задоволення. Ще не було такого, щоби людині не сподобалося щось в цілому. Може просто гра не зайшла, але є різні види, різні жанри, можна щось інше підібрати. Загалом знань ніяких не потрібно, я намагаюся обирати такі ігри, щоби в будь-якій компанії було легко. Навіть, якщо людина чогось не знає, їй пояснюють, все перекладають і вона розуміє. Ніхто в мінусі не залишиться. Намагаємось, щоби завжди все було рівноцінно. Потрібне тільки бажання прийти і все. Цього достатньо, щоби людина побачила, що у нас тут відбувається.

– З чого почалося твоє захоплення настільними іграми?

– Колись чув, що люди грають за кордоном, але ніколи цього не бачив. Коли втягнувся, то зрозумів, що це спілкування з людьми, завжди щось нове. Книжку можна просто прочитати і розказати іншим, фільм так само, а гра завжди інакша. Скільки б ти у неї не грав з різними людьми чи з тими самими – кожного разу по-іншому. Це не заради азарту. Так виграв чи програв і цілий вечір про це тільки й думаєш, ні. Тут головне отримати  задоволення. Я постійно аналізую ринок ігор, що з’являється нового.

– Як плануєш розвивати цей культ настільних ігор?

– На жаль, у нашій країні це не так розвинуто, бо за кордоном це дійсно цілий культ. Бувають різні системи: по космосу, по вестерну, по містиці і ще багато іншого. Намагаємося популяризувати цей культ у нас. Ось зробили візитівки, кличемо усіх, агітуємо. Кожного тижня проводимо 1-2 партії з різними групами. Тож, якщо комусь цікаво, ми завжди готові прийняти нових людей.