Закриваючи енну сесію в житті, навіть не помічаєш, що вона стає останньою. Весна, як і планувалося, принесла теплі вечори, прогулянки в шортах та обнадійливі статистичні дані щодо кількості хворих на COVID-19. Це означає, що теплі вечори можна проводити на літніх терасах, розбавляючи тривогу дедлайнів відпочинком. Але це дрібниці, адже на мене чекала довгоочікувана подорож до України. Кожен ранок вбивав у голову щось про відсутність зволікань, бо, здавалося, ще день і ця можливість поїздки згорить, як суха трава на полях України.
Почалося все із простої обіцянки: «От здам я той останній тест в понеділок, закрию сесію та поїду додому». Усе майже так і сталося, тільки тест я не склав. Літню сесію словацькі викладачі вирішили зробити трохи змішаною. У більшості випадків екзамени ділилися на усні та письмові. Та попри відсутність великого досвіду говорити словацькою, усну частину я з легкістю здав, хоча тести мене й дещо підвели.
Усе так закрутилося, що я вирішив не зволікати та покластися на рішення долі, яка інколи мене підводить. План був таким: у понеділок зранку ми їдемо здавати тест на антиген, пізніше я успішно перескладаю іспит і ми встигаємо на потяг, що везе нас у прикордонне місто Кошице. Я був дуже здивований, як усе йшло гладко. Жіночки, які видавали результат тесту, мило посміхалися, примовляючи щось на кшталт: «Щасливої дороги додому, у вас усе вийде». Після здачі останнього тесту рюкзак опинився на плечах, у який я поклав ноутбук, щось із гостинців, трохи одягу та величезний список документів, який ми завчасно склали, оскільки вже знали радість і любов словацьких прикордонників.
Відчувалося якесь полегшення, коли я зрозумів, що потяг, у якому сидів, вирушив з Братислави. Попереду – близько семи годин дороги, яка завжди трохи виснажує, проте у ній є свої плюси. Перш за все, ми знову скористалися своїми студентськими квитками, та проїхали через усю Словаччину (близько 400 км) всього за 1 євро. Далі нас очікували такі радості, як безкоштовний вай-фай у потягу та прекрасні краєвиди, оскільки більшу частини дороги ми проїжджали повз Татри – чарівні та скелясті словацькі гори. Ночувати ми вирішили на квартирі у наших словацьких студентів з України, де на той момент ніхто не жив.
У Кошице потяг прибув із запізненням. Я і мій друг Сашко швидко бігли на квартиру, оскільки в нас було близько половини години, щоби закинути речі та вибігти в магазин за вечерею. У місті досі тривала комендантська година, яка також вплинула на наше пересування. Минаючи центральні вулиці у пошуках маркету, ми трохи заспокоїлися, оскільки всього за 10 хвилин до закриття та початку комендантської години люди ще сиділи на терасах, прогулювалися площами та мило посміхалися поліцейським, які й не думали якось на це реагувати.
Наступний день мав би стати найважчим, оскільки на мене чекав перехід через кордон та довга дорога додому. Тому ми заснули ще до того, як у місті погасили всі вогні.
Я прокинувся о 5-й ранку, хоча виїжджати мали о 9-й. Засинати на нових ліжках завжди не хочеться надовго. У телеграм-чаті ми знайшли водія, пов’язаного із перевезеннями з України в Словаччину та з усіма заробітчанськими процесами. На цій платформі водії пропонують свої послуги добирання з однієї країни в іншу. На те я і розраховував, адже нашою ідеєю було дібратися з Братислави прямо на рідну Франківщину. Почувши варіанти у розмірі 80-100 євро, я зрозумів, що дуже люблю подорожувати, але витрачати ці кошти краще в українських місцевих закладах культури та відпочинку. Тому ми поїхали в Кошице, адже звідси значно дешевше добиратися до Ужгорода (близько 100 км).
Молодий водій пообіцяв доправити нас за 30 євро з кожного. Ми могли знайти і дешевший варіант, проте зволікати було ніколи, а ризикувати нам не хотілося. Водію було близько тридцяти. Після переїзду до Словаччини, він займався усім можливим: від перевезень та наданням житла до пошуків якихось деталей та онлайн-консультацій щодо перетину кордону у тому чи іншому місці. Проте я більше схилявся до думки, що він просто любить поговорити. У перші кілька хвилин мої думки справдилися, оскільки його обіцянка перевезти нас до Ужгорода трохи видозмінилася і замість спільної дороги нас очікував піший кордон та інший водій, який мав забрати нас вже з українського боку.
Чесно кажучи, нам було байдуже – ми їхали додому. На кордоні нашим найбільшим страхом були українські прикордонники. Вони вимагали негативні ПЛР-тести на COVID-19, в іншому випадку тебе змушували реєструватися у програмі «Вдома» і проходити період ізоляції. Або ж необхідно проходити ПЛР-тест в Україні і тільки після його результатів виходити з ізоляції. Хвилюватися нам не було причин, ми їхали зі свіжими тестами на антиген і чітко розуміли, що точно не хворі. У відповідь на наші переживання балакучий водій розповів, що кілька євро у паспорті роблять твій тест правильного зразку і ніякий карантин сидіти не потрібно.
Такого розвитку подій я боявся найбільше, оскільки ніколи в житті не давав хабаря. А перший хабар на кордоні став би найважчим екзаменом у моєму житті. На щастя, нічого такого не сталося. На наших тестах не було нічого вказано про їхню класифікацію і український прикордонник, трохи помнувшись, пропустив нас на митний контроль.
Вже за мить ми перетнули ту саму уявну лінію і вдихнули свіжого українського повітря. Другим водієм виявився колишній одногрупник Сашка. Ми вкотре посміялися і, мабуть, кожен згадав вислів: «Який світ тісний». У заторах я отримав нагоду розгледіти вже такі незвичні вивіски вічно оригінальних українських магазинів.
Нас доставили до залізничного вокзалу міста Ужгород і тут мої з Сашком дороги мали б розійтись. По нього мав приїхати батько, а я чекав на свій «BlaBlaCar» до Івано-Франківська.
Очікуючи наші «карети», ми вирішили забігти в якийсь привокзальний заклад та охолодитися свіжими напоями. Перше, що одразу кинулося в очі, це те, як люди тут ставляться до носіння масок. Їх можна було побачити будь-де, тільки не у потрібному місці. До цього швидко звикаєш і мимоволі сам перестаєш їх носити. Наше замовлення принесла офіціантка-продавчиня. І я не можу описати, як прекрасно було чути у відповідь на наше: «Дякую!», її «На здоров’ячко!» Ніби я не був тут уже сотні років і згадав перше слово, а воно таке прекрасне.
Нарешті я сів у транспорт і почалася ще одна довга дорога додому. Під час подорожі ми перекидалися словами з водієм. Він, на диво, був водієм зовсім іншого зразка, хоча й не виглядав молодо. Часто повторював про те, що ремонтують дороги, відбуваються реформи і якісь зміни. І звичайно, що це було не про політиків, він говорив про простих людей, які вже щось відчули і зрозуміли, що пора змінюватися самому. Після почутого мені стало соромно, адже ще зранку я був готовий дати хабаря.
Загалом поїздка через Братиславу тривала близько двох діб, 900 кілометрів та тисячі слів. Обожнюю це приємне відчуття, коли ти валишся з ніг, але все добре, тому що ти набирався досвіду. Іще кілька днів я звикав до місцевого мікроклімату у вигляді дивних поглядів, коли хтось виходить на ранкову пробіжку, у відсутності масок на обличчі людей та від кількості розмов із близькими людьми. Чомусь ти віриш, що в Україні тебе зможуть легко надурити, обламати чи не зрозуміти. Але водночас розумієш, що немає нічого кращого за цей прекрасний дім, у якому ти вільний від усіх проблем та негараздів, коли цей хаос вже давно став твоїм спокоєм.
Одразу вдома мене чекала здача української магістерської, яка все одно пройшла онлайн. Адже більшість студентів перебували в Братиславі і не мали змоги повернутися додому. Також мене очікувало багато зустрічей, подорожей та відпочинку. Я вже встиг відвідати кілька прекрасних міст, виступити на чернівецькому фестивалі «Обнова» і збираюся провести прекрасний відпочинок десь у горах чи їхніх околицях.
Отак, кидаючись з одного міста в інше, на мить задумуєшся, що подорожі, давні зустрічі, довгі розмови – це все таки круто. Згадується стара приказка: «Усі дороги ведуть до Риму». І зважаючи на сучасні реалії, хочеться її трішки перефразувати: «Усі дороги кудись ведуть, багато з них до Риму, проте найкращі ведуть додому».
Фото надані Віталієм Данищуком
