Лише лінивий ще не встиг відреагувати на новостворений мурал на вулиці Університетській у Чернівцях. Жителі сутінкового світу Фейсбуку обговорюють його у численних ланках коментарів, і не дарма. Адже мурал намалювали не в когось на задньому дворі, а на одній із центральних вулиць міста. Звідси й така жвава дискусія, а де дискусія – там і обурення, критика, тролінг та флуд.
Медійний флюгер повернутий зараз до муралу, а тому давайте й ми спробуємо помізкувати про це. Всі ми знаємо, що місто не може існувати без містян. Ба більше! Саме містяни творять місто, транслюють свої погляди, бажання, ідеї, надаючи йому таким чином майже антропоморфних характеристик. Місто може бути радянським, як його будували архітектори доби соцреалізму, воно може бути футуристичним, як бачили його архітектори Дубаї. Воно може бути привітним, грубим, байдужим, веселим, гамірним, серйозним. Врешті-решт місто, як сума всіх культурних доданків і множників, отримує якусь унікальну сентенцію. І ті, хто створюють ці множники та доданки, починаючи від розташування сміттєвих баків, дизайну вивісок та стріт-арту, закінчуючи генеральним планом міста, несуть відповідальність за це. Звичайно ця відповідальність є ефемерною, але все ж таки її роль не варто применшувати. Як я вже казав, всі елементи цього рівняння міста транслюють якусь ідею у міський простір. І ось, кілька днів тому, у величезне триповерхове нелінійне неоднорідне рівняння нашого міста був доданий ще один елемент – мурал, на якому зображена українська жінка у вишиванці та хустці. Сучасне візуальне мистецтво переживає кризу критики, тому аргументи «краса» та «естетика» ми одразу множимо на нуль.
Трішки поясню, що значить криза критики. Уявімо, що постмодерний художник вирішив намалювати полотно свинячою кров’ю. Але це ж неестетично та огидно, скажете ви. Тоді художник відповість вам: «Я і не претендую на естетику, я хочу шокувати вас». Тобто відсутні об’єктивні та уніфіковані критерії оцінювання мистецького твору. І це нормально. Це очевидний результат глобалізації та змішання культур.
Що далі? Залишається поміркувати, що саме транслює цей мурал, які ідеї він передає своєму споглядачеві, який меседж він хоче до нього донести та який внесок у загальне рівняння він дає. Зазвичай традиція і сучасне мистецтво рідко знаходять спільну мову, тут ці два елементи міцно обійнялися, несучи у навколишнє середовище традиційний образ української жінки. За правилами постструктуралістської критики, дозволю собі знехтувати поясненням авторів (якщо це пояснення взагалі є). Важливо лише те, як воно інтерпретується споглядачем. І ця інтерпретація не менш важлива за те, що хотіли сказати автори. В той час, як в центрі Стокгольму на п’ятиповерховій будівлі малюють синій пеніс (авторкиня Кароліна Фалкхольт, також відома під псевдонімом Блю, запевнила, що ця робота змусить подумати про секс, як не про щось брудне), наш мурал навпаки стимулює думати про жінку, як про неї думали у консервативному селі сто років тому.
Це однозначно не сприяє емансипації жінки в інертному патріархальному українському суспільстві. Традиції – це не є щось живе, це спадок. Зліпок культури минулого, який передається з покоління в покоління. Він однозначно потребує збереження, дбайливого ставлення та філігранного поводження. Однак немає сенсу транслювати його у реалії міста з полікультурною та мультиетнічною спадщиною. Довкола – австрійські та румунські будинки, поруч вулиця Штейнбарга, пам’ятник Федьковича, Емінеску та Темпль. Цей ансамбль культурної поліфонії важко доповнити, а тому автори та ініціатори проекту взяли на себе велику відповідальність за ще одну скрипку в цьому оркестрі.
