Понеділок. Погода відносна. Відносно нормальна. Нормальна, як для кінця грудня – плюсова температура та відсутність снігу a priori. Рівно опівдні ми зустрічаємося з Анатолем Федірко, відомим українським художником. Червоний шарф. Жовта куртка. Фотоапарат. Жартуємо, що останній раз бачились рік тому у цьому ж таки місці.
Через вулицю Шевченка до будівлі СБУ, потім через сквер на Центральний ринок, де царює карнавал, травестія, буфонада та хвойні, звісно, дерева. Люди кудись поспішають, хтось за ялинкою, хтось – із пакунками та іншою новорічною канцелярією, у когось – дзвенять, наче jingle bells, пляшки. Чотири дні до нового року, що називається. Анатолій, з чого, власне, він і розпочинає нашу бесіду, міркує над тим, якби вирішити питання транспортування проєкту «Фабрика супрематичного мистецтва імені професора Казимира Малевича» до Києва на фінальну виставку у кінці лютого. Цей проєкт він розпочав у 2012 із роботи для журналу «Українська культура».У кінці 2020 року його номінували на Національну премію України імені Т. Г. Шевченка у номінації «Візуальне мистецтво». Виявляється, номінували саме «Арт фабрику ім.prof.К.Малевича (частина супрематичної Фабрики), яку художник створив ще 2016 року. За регламентом Національної премії України ім.Т.Г.Шевченка , відзнаку отримати може лише проєкт, який створено за останні 5 років.
– До мене звернулася поважна особа із проханням зробити обкладинку для журналу, а це орган Міністерства культури. Тиждень подумав, телефоную, кажу: «Ти знаєш, я зробив для тебе обкладинку – надсилаю». Це був шкіц, цебто ескіз, супрематичний Шевченко. Коли вона побачила, а вона журналістикою давно займається, давно висвітлює культурний вектор, то сказала, що ніколи такого не надрукує: «Што скажет Віктар Фьодоровіч?» Я виставив роботу в фейсбук, її купив відомий колекціонер.
«Перепрошую, – каже жінка при вході у будівлю, де розташовувалася Фабрика, – не фотографуйте мене». Непомітно для нас дорога тривалістю у кілька хвилин, ми паралельно жартували та згадували щось про Бойса. Цебто навіть не згадували, а я питав у Анатоля, чи не побудував він, цебто професор Йозеф Бойс, міф та творчість на своїй кримскій історії у 1944 році? Зрештою, питання не про Бойса, думаю собі, а про Федірка і Шевченка.
Ми заходимо в колишню будівлю фабрики побутового обслуговування «Силует», де на другому поверсі власне і була колись супрематична фабрика:
– Інсталяції були всюди: на стінах, на стелі. Був пам’ятник Малевичу, був великий супрематичний Шевченко і ще маса творів. Якщо Фабрику рахувати як одну роботу, то це буде десь близько двадцяти інсталяцій. Справа у тому, що це було замовлення. Замовник і є власником твору. Відповідно він може міркувати так або по-іншому. Тобто, низка робіт стали власністю замовника і він так вирішив. Взагалі, це основна проблема монументального мистецтва, що артефакти знищуються. Мені було простіше, адже мої твори можна було демонтувати і не руйнувати. Це доля мистецтва у соціумі і, незважаючи на варварський підхід, ніяких юридичних питань не може бути. Нещодавно там розташовувався більярдний клуб, а нині, ходять легенди, – щось пов’язане з боксом. Часи такі...
У пивоварні на першому поверсі нас, тобто Федірка, зустріли дуже теплими обіймами. Але вони, як я зрозумів, недавно відчинили паб. Ми сіли за бар, спиною до зупинки. В інтер’єрі відчувалися нотки наступаючого свята – гірлянди урочисто пахли над столиками, вікнами та дверима. Варто було ще биків одягнути – їхній рік, врешті-решт. Нам запропонували кави та до кави – настоянку з калгана. Це вже як новорічна традиція: другий рік поспіль, у цьому ж таки місці, у той же приблизний час і знову ж таки з Анатолем.
– Я, как старий бальной художнік, должен лічитса, – Федірко жартує паралельно змінюючи жарти на детальне роз'яснення бюрократизму премії. – А там річ ось у чому – більш зручно вмощується художник, – як презентувати в Києві саме Фабрику? Це буде важко зробити, хоча, може й не важко, але я не пробував таке. Там ситуація така: кінець лютого 2021 року – фінал Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, резиденти повинні презентувати свої роботи. Що важливо – роботи за останні п’ять років. Ну, або посмертно – будь-які.
– Рано ще, – каже Сава.
– Дійсно рано, – продовжує митець. – Важко сказати, як це буде через пандемію. Але, традиційно, це виставки, і якщо нас у фіналі чотири автори, то це буде виставка чотирьох авторів – серед них і будуть обирати.
Ми беремося до кави та рюмок. Сієста.
– Власне, питання у тому, як Фабрику привезти до Києва, – говорить серйозно, поправляючи берет. – Планую якось відтворити проєкт, тобто, навіть залучити членів Комітету: хай пиляють та стругають, як це було в Чернівцях. Питання також у тому, де буде виставка, чи в Мистецькому Арсеналі…, – загинаючи пальці, – чи в «Українському домі» чи деінде – у цьому проблема, бо важливе середовище, від якого залежить кількість творів та контекст. Не знаю, що і як там буде у колег, а в мене – близько сорока робіт – пів завода, – жартує і одночасно говорить правду Федірко, якщо згадати всі інсталяції у рамках Супрематичної Арт. фабрики ім. проф. Казимира Малевича.
– Символічно ж, що ви номінується на найвищу мистецьку премію із суто українським напрямом? Видається мені, що це патріотично, чи, націоналістично навіть?
– Спілка художників, коли мене висувала, повинна була написати мотиваційний лист – ряд причин, чому саме я, до прикладу. Ми написали серйозний маніфест, чому. Я згадав, що професор Малевич викладав у Київському художньому інституті. Відповідно,...
Тут монолог, який як я відчуваю, повинен бути цікавим, заплутаним, але змістовим перебиває бармен: «ще ліків?». «Офіцери були недобрі, але нудні. Король був добрий, але нудний. Вино було погане, але не нудне».
– Так ось, коли я був студентом, то був шокований: в інституті тоді проводили капітальний ремонт… У 20-х роках дипломи часто робили на стінах – великі полотна. Коли зняли стару штукатурку, то виявили старі супрематичні розписи. Викликали КГБ… Ми зранку прийшли в інститут, а там вже бригада, яка дофарбовувала стіну. Крім того, там були не лише авангардні композиції, а ще український монументалізм. Усе це зникло. До сих пір у методичному кабінеті Живопису Київського державного художнього інституту (сьогодні НАОМА), там є музей, де зберігаються твори написані за багато-багато років. Там сиділа жінка похилого віку. Я зайшов до кабінету, а мені: «Присідайте, будете чайочок, кавусю?» Їй хотілося чомусь зі мною поговорити, а виявляється, вона була випускницею 1929-го року. Пропрацювала все життя лаборантом у цьому музеї. Вона розповідала, як це все відбувалося. Того ми сформували мотивацію, що дуже важливо, що до сих пір соціум та професійна спільнота не сприймає Малевича. Досі у цьому кабінеті у Київському художньому інституті не висить портрет киянина Казимира Севериновича... Кілька років тому за кошти Євросоюзу намагалися створити пам’ятник проф. К. Малевичу і «Чорному квадрату» на території інституту, – його сьогодні не існує, його теж знищено. Причому проєкт підтримали архітектори, а ось графіки, живописці, скульптори – ні, і все. Він простояв менше року… Я повертаю Україні українця польського походження. Супрематизм – це українське, і зрештою, світове надбання. Останню роботу, яку я зробив – це був супрематичний Мазепа. І він дійсно супрематичний. А ось Хмельницького мені не хочеться робити в силу того, що він не може бути супрематичним. Що важливо – я народився у Чернівцях, я люблю Чернівці, проте власне корінні чернівчани не доходили до фіналу. Патріотично.
Вимикаю диктофон. Хильнули, перевернули, подякували. Хлопці з-за стійки про щось питають – не пам’ятаю, але наш художник віджартовується. Ми взяли курс на майстерню, де зараз Анатоль Федірко працює над вітражем для синагоги.
Опинившись на вулиці Поштовій, я попросив Федірка розповісти про пам’ятник проф. К. Малевичу і Чорному квадрату, що на площі Філармонії у м. Чернівці.
– Супрематизм – мистецтво для людей, кожен може бути художником, – каже автор інсталяції.
– Як стріт-арт?
– Так, як стріт.
Робота, пояснює Федірко, зроблена у пост-супрематичному стилі – її можна доробляти, себто, долучитися і щось написати на цьому квадраті.
Сава робить ще кілька кадрів і ми йдемо у майстерню.
– Це майстерня моєї дружини. У нас тут перманентний ремонт, – художник запрошує у велику білу кімнату. Помічаю картон на стіні.
– Це і є цей вітраж? Розкажіть про нього ще детальніше.
– Вітраж для синагоги. Тут, що називається, цільний картон висить. Проєкт сьогоднішнього дня. Це завжди складно. Повинна бути артикуляція. Я працюю у тісній співпраці з Головним рабином Буковини М. Гліценштейном.
– Загалом, це глобальний проєкт для мене, це, – показує матеріал, – американське скло Tiffany. Його привезли до Львова, а зі Львова – сюди. Це головний матеріал. Знаєте як його привезли?
Ящик у якому привезли скло, зі слів Федірка, і є супрематизмом. Дерев’яний каркас, пінопласт, цікава форма. Супер (supremus – з латини: вищий, найвищий, крайній, всевишній). У майбутньому цей проєкт може називатися «Супрематична Нова Пошта Казимира Малевича», або щось схоже. Але без жартів, чи готові у пошті заплатити нашому художнику за колаборацію?
– Це важкий для мене вітраж, тому що тут важкі сакральні сюжети, наприклад, – пояснює нам митець, – ці дві форми – що це? Сакральний текст на івриті, глечики з олією, які дозволили іудеям, після звільнення Єрусалиму запалити свічки на Мінорі. Все дуже складно і технічно, і творчо…
– Я, як старий хворий художник, знаю, що в Україні вікно зробити круглим неможливо. Цей картон реального розміру – 170 сантиметрів. Бачите? У вас немає враження, що воно не кругле? Картон для вітражу – діаметр 170 см, а по факту – вікно, де буде змонтовано вітраж, на жаль, не ідеально кругле. Це серйозна проблема і я просив друзів математиків розрахувати мені це, а вони кажуть – не можуть. Тому я все це роблю візуально. Це ескіз, який буде завжди в роботі, чому? Виникають технічні нюанси. Як ось цю літеру івриту вставити у вітраж? Все це технічні деталі і технічні секрети Федірка. У таких проєктів не може бути дедлайнів, бо скло – тонка структурна штука. Чи я знаю, яке воно приїхало з Північної Америки до Чернівців? Як структурно воно змінилося всередині? Ріжеш – бах, тріщина. Спаюєш – тріщина. Тому вітраж – найбільш складний вид візуального мистецтва. Усе пов’язано з багатьма технічними моментами і прив’язано до бажання замовника та архітектурного факту.
– Не одним супрематизмом живем. Це такий третій сакральний проєкт для мене.
– Які ще два?
– Також Синагога Фрідманів у Садгорі, капличка Пантелеймона Святого в селі Іванківці. Я цим займаюся не заради грошей. Ось один чоловік вивіз з кафе три класних вітражі та продав, а синагогу з Чернівців ніхто не вивезе.
– І слава Богу, – каже Василь.
Я вимикаю диктофон. Напевно, все. Розповідаю, що працював на Новій Пошті колись, тому ідея з каркасом дуже рідна, а мені Анатоль у відповідь – історію до того, що пошти як такої не існувало:
– Мій проект «Dependence». 5 ранку – о 4 я закічнив. Лютий місяць. Снігу по коліна. Тесть мій покійний мав років за 70, не спав тоді, спускається у підвал: «Шо ти, закінчив?» Там дев’ять ящиків – 50 українців і 40 поляків разом 90 скульптур. Голова окремо, ніжки окремо, ручки окремо, тулуб окремо. Кажу, блін, дві голови долити треба. А ми замовили бусик, який би відвіз до автобуса. Ну, пацани чекають на вулиці, нам треба грузитися. Тесть їх затримує. Врешті-решт, я закінчив. Ми піднімаємо з пацанами ті ящики, виходить жінка каже, мовляв, автобус вже поїхав. А ми давай доганяти. Драйвер питає: «Шо далі?» Шо далі, перегороджуй? І він блокує старий ікарус. Ми вискакуємо, показуємо квитки, а вони такі – а, ми вас бачили по телевізору. Ось шо такоє медіа. В ікаруса є передні та задні двері. Відкривають, наш водій розвертається і починаємо перезагружати. «Шо ето такоє?» «Ну картіни... картіни». Загалом ми загрузилися. А я так втомився, бо три доби не спав, не встигав, мав відкриття арт-проєкту «DEPENDENCE» у Кракові, у галереї «BURZUM & WOLF».
Їдемо значить по об'їзній дорозі у Львові, ці села перед Перемишлем. Пустий автобус. І тут починається таке, що ніколи не забуду. Заходять дєвчонки, сумки такі з блоками цигарок. Все скрипить від того скотчу. Наівниє, думаю я собі, што-то у них не пайдьот. До Перемишля кілометрів 20, а у мене з собою всі документи: запрошення, паспорт теде. Показую це митникам і чую: «Kurwa, it`s maybe superkontrabanda. Czernowitz». Вони телефонують у місто, а там якийсь професор очолює комісію по оцінці культурних цінностей. Словом, приїздить цей чувак, а там ці дівчата стоять в обмотках. Кажу, кароче, шо не можу це підняти, хай пан. Пацани з трудом витягають два ящика, проганяють через сканер… на моніторі – хімічна формула: гіпс, метал. Вони такі були розчаровані, серйозно. А дівчата стоять, їх десь 20 осіб: «Шо нам дєлать? А ви ідіте пєшком, блять, в Україну».
Мистецтво це тобі не щось на стіні – це спосіб життя.
Розмовляв Вадим Герман
Фото Василя Салиги
