Коли люди вперше вийшли на Євромайдан, мені було 13. Здається, це був мій перший урок патріотизму, якому мене вчило саме життя. Пригадую, що першим сильним враженням для мене був силовий розгін студентів. Із часом я став прикутим до телевізора, який був основним джерелом інформації, а на деяких каналах часто дивився онлайн-трансляції. І, навіть якщо й відправлявся до школи та на прогулянки, то, повернувшись додому, одразу питав у дідуся про останні новини зі столиці.
Під час сутичок на вулиці Грушевського дуже хвилювався й вболівав за хлопців, які боронили не лише територію і себе, а й багато важливих цінностей, які вже тоді для мого маленького розуму набували неабиякого значення. Майже кожен мій вечір закінчувався з надією на те, що наступного ранку Майдан не лише вистоїть, а й матиме значні успіхи. Майже кожен ранок починався не зі сніданку, а з нічних новин із центру Києва.
Ранок 20 лютого 2021 року почався із спогадів. Далі – паперовий янгол. Потім ще кілька. А потім десятки паперових янголів у сквері імені Небесної Сотні. Недобудованому сквері імені Небесної Сотні. Білий колір гарно гармоніює із чорними стовпами, а сніг починає танути під ногами на дорозі, якою я йду до Соборної площі. О дванадцятій там запланована хода, приурочена Небесній Сотні. За декілька хвилин до початку там уже зібралося кілька десятків людей, з яких багато курсантів. Деякі тримають довгий розгорнутий прапор України, деякі – портрети героїв, а інші говорять про щось своє. Потроху формується колона.
Колону очолюють родичі Героїв Небесної Сотні: син Василя Аксенина та дружина Олександра Щербанюка, вулицею імені якого я йшов до площі. Навколо бігають організатори, журналісти, фотографи та думки. Останні сформуватись повноцінно ще не встигли. Колона рушає. Починають лунати перші гасла. Окрім звичних «Слава Україні», «Слава нації» та «Україна понад усе», звучить і «Героям Небесної Сотні тричі». Люди з колони голосно три рази відповідають: «Слава». Колону супроводжує поліція. Тепер поліція. Закрадаються думки про те, чи це не перевдягнуті «міліцейські ще тих років». Але знати, напевно, не можу.
Чую вже «Герої не вмирають». Спочатку все здається звичним, але вже через годину я готовий буду сперечатися із цим гаслом. Проходимо ратушу. Дорога перекрита, поряд стоїть багато машин, зокрема й тролейбус. Люди виглядають, дуже хочеться дізнатися, про що вони думають, а може й говорять. Але всі вже спускаються до пам’ятника Тарасу Шевченку.
Перше що бачу, окрім натовпу людей – фотовиставку. Світлини з подій Революції Гідності у Києві та Чернівцях. Обличчя Сергія Нігояна, який одним із перших у мене асоціюється з Майданом. Раптом люди з колони утворюють півколо. Проходять портретоносці. Знову бачу обличчя Сергія. А поряд молоді курсанти. «Чи стало б їм сміливості, якби вони були на його місці?» – питаю у себе. Сподіваюся, що так. Півколо майже сформовано. Всередині тримають український прапор, який утворює своєрідну огорожу для сцени. Чи то барикаду… Але про це згодом.
Спочатку до всіх звучить вступне слово, пізніше – повідомляють про театралізовану виставу, так зване відтворення подій Революції Гідності. Дивуюсь, що не було гімну. На сцені з’являються студенти із плакатами та касками, полум’яними словами та таємничим мовчанням. Говорять та імпровізують. На гітарі грає хлопчина у балаклаві. Згадую, як на Майдані трохи старший хлопець, теж у балаклаві, грав на піаніно. Думаю, більшість мало бачити це відео. Співають «Воины света». Тут вже ближче до мурашок по шкірі, але зарано.
Глядачі продовжують тримати портрети загиблих героїв. На сцену виходять представники церкви. Починається молебень. Багато схилених голів та знятих шапок, навіть попри мороз. Далі говорять представники влади. Вручають нагороди тим, хто брав участь на Майдані та родичам загиблих. Останніх потім просять тричі вдарити дзвін за загиблими. Богдан (син Героя Небесної Сотні Василя Аксенина) йде впевнено, пані Наталя (дружина Героя Небесної Сотні Олександра Щербанюка) йде поряд. Лунає дзвін. Звук схожий на звичайний, а от відчуття передають надзвичайну тугу і сум. Люди з портретами слухають ведучу та шеренгою крокують до Стели Героїв, аби біля кожної світлини залишити паперового ангела пам’яті. Далі всі знову гуртуються біля пам’ятника Кобзарю. Лунає гімн. Не впевнений, що це почули всі околиці міста, але ті люди, заради яких ми тут зібралися, – безперечно. На цьому всім дякують, натовп починає розходитися.
Бачу людину із нагородою, яка чомусь і досі не пішла. Підходжу, відбувається формальне знайомство. Переді мною учасник Чернівецького Майдану Сергій Федуняк. На той час, та й і зараз, він професор кафедри міжнародних відносин ЧНУ. Не історик, але свої враження та історії тих днів мені розповів:
«Ми виходили на Майдан через людську гідність, а європейські цінності тісно пов’язані із цією якістю. Тобто Європа – це вже додаток до всіх цих цінностей, за які ми виходили на Майдан. Багато людей виходили під гаслами Європи, але насправді мова йшла про гідність людини.
На Чернівецький Майдан я потрапив у січні 2014-го року. У нас був “Вуличний університет”. Запрошували викладачів з університету, аби ми підтримували дух людей, що були на Майдані, щоби розбавити моральну важкість чимось інтелектуальним. Ми проводили різні лекції та заняття. Пам’ятаю, що була дуже похмура погода і я розповідав про зовнішню політику України, зокрема і про угоду України з ЄС. Тобто про те, що ми могли отримати, що у нас забрало рішення Януковича.
Загалом Майдан дав мені можливість познайомитись із дуже цікавими людьми, з якими я й досі спілкуюся. Події Революції Гідності, окрім революційного характеру, також дозволяють і знайомитися з людьми, об’єднуватися.
Коли відбулися перші розстріли у Києві, то у Чернівцях ніхто не відчув якогось страху – була лише злість. Взагалі, це доволі цікавий феномен. Багато людей про це говорили і я перевіряв особисто, що Майдан відчувався як найбільш безпечне місце. Тобто за його межами потрібно було ходити зосередженим, а на Майдані відчувався спокій. Приблизно у березні 2014-го я був у Києві на місцях Революції Гідності і також було відчуття безпеки, відчувалася певна аура».
Далі він говорить дуже важливу річ, яка частково змінила мій песимістичний погляд на події в країні:
«Одне з головних досягнень Майдану – це те, що ми можемо ось так зібратись і говорити про ці трагічні події. Ми розвиваємося ривками. Перший ривок – це Помаранчева революція. Тоді вже виділялась група людей, яка не боялась. А от через 10 років ця група значно розширилася. Основний позитив Майдану полягає у тому, що з’явилися ось такі групи людей. Бо ми ж знаємо, що революцію роблять кілька відсотків, а всі інші йдуть або не йдуть за ними. Так от саме ось ці кілька відсотків у нас вже утворилися і вони існуватимуть і надалі. Тобто, якщо виникне якась подібна ситуація, ці люди зберуться знову і будуть робити те, що потрібно. Суспільство перестало боятися і, хочеться думати, що ми вже пройшли точку неповернення.
Щодо паплюження цінностей Майдану, то цього й варто було очікувати. Тоді, варто визнати, що основна маса населення була пасивною. І, на жаль, значну частину українців це або трохи зачепило, або не зачепило зовсім. Тобто вони продовжують жити у тому світі, у якому були й до Майдану.
На жаль, як я вже сказав, ми розвиваємося ривками. І дуже добре, що ми зробили ось ці два кроки: Помаранчеву революцію та Революцію Гідності. Покоління змінюються, з’явилися нові люди, яких не було раніше. І це добре».
На самій площі тим часом розставляють лампадки у вигляді герба. Поряд з ними я бачу учасника Революції Гідності, що був на Майдані. Це Василь Войчук. Прошу розповісти його історію. Він починає доволі стримано, але відчувається певна емоційність:
«Революція Гідності – це крок, етап, частинка української революції загалом. Бо споконвічною мрією українського народу було мати свою державу – справжню, суверенну, незалежну. Була велика небезпека, що Україна знову могла потрапити у колоніальну залежність від українського сусіда і люди повстали. Два місяці стояв абсолютно мирний Майдан, який стояв і просив, аби український народ мав право на європейський вибір. Натомість влада не чула. І як же я міг не поїхати? Там же люди відстоювали Україну, її незалежність, мову, свою й національну гідність. Особисто я тоді виходив за європейський вибір, що автоматично означає – не бути залежними від Росії.
Пам’ятаю якось був мороз, на вежі будинку профспілок у Києві показувало -23°. Третя година ночі. Але Майдан стояв. На Новий Рік цілу ніч я був на Майдані. Бачив мільйони тих людей, які там були. Була віра, було піднесення.
Коли на Грушевського все палає, а ти ходиш там, щось робиш, допомагаєш. Запам’яталося, як хлопець впав із арки входу на стадіон ім. Лобановського. Але про причини й обставини досі нічого не відомо.
Я бачив там смерті, але не був дуже близько. Перші розстріли зовсім не зупинили людей, навпаки – мобілізувало. Той хлопець, Жизневський, стояв неподалік від Будинку профспілок, я ж пам’ятаю. А потім раз і його вбили.
Коли несли труни людей під “Пливе кача”, це були такі враження, які неможливо забути. І це незабутньо для мільйонів людей, поки будуть жити і передавати цю пам’ять».
Василь пригадує й участь чернівецького населення у тих подіях:
«На Майдані були сотні людей з Чернівців. Стояли великі намети, де були наші земляки. Відбувалася ротація, туди часто їздили люди».
Найбільшим здобутком Майдану активіст вважає те, що вільна Україна і її надбання існують і сьогодні:
«Ми маємо у вільному користуванні державні символи, у тому числі й українську мову. Ми можемо шанувати наших героїв, які віддали життя за Україну».
Фотографую його наостанок та йду додому. Лише тоді думки починають бігати не десь далеко, а прямо у моїй голові. Згадую ще більше подій семирічної давнини. Згадую ще більше людей і сподіваюся, що все це було недаремно. І присягаюся згадувати Героїв Небесної Сотні частіше, аніж один раз у рік.
Фото Єгора Дьоміна
