Лише лінивий не пожартував про штовханину у черзі за тортом та копів, які боронили його від людей. Якщо у вашій стрічці новин жодного допису про цю оказію не з'явилося, то мені нічого не залишається, як порадіти за вас та коротко розповісти звідки цей торт взагалі узявся.
До святкування Дня міста, що над Прутом, п'ять пекарів понад дві доби працювали над 130-ти кілограмовим тортом, аби частувати ним чернівчан. Врешті-решт, частування почалося з колотнечі: ласуни чубилися з копами та скаржилися, що торт виявився вафельним. На щастя, кондитерський виріб швидко закінчився, а тому ескалації конфлікту між патрульними, охочими зробити фото торту, агресивними ласунами та чемними містянами не відбулося. Принаймні так ситуацію описують ЗМІ та користувачі Facebook.
Чому так сталося? Невиховані містяни, невдала організація частування, надсмачний та ексклюзивний торт? Можливо шлунки ласунів мають здатність відчувати економічний спад, а тому їх власники прийшли поповнити запаси? Я гадки не маю! Ваш скромний слуга там не був, меду та пива не пив, по вусах нічого не текло, і торта у роті теж не було. Але такі конфузи — систематичне явище, коли є можливість отримати щось задурно. Чому б ні? Так влаштована наша природа. Як зауважила одна коментаторка: "Людське єство слабке, не варто його провокувати". Погоджуюся лише з першою частиною твердження. Люди справді слабкі та піддатливі. Це робить нас людьми, а не бездушними шестірнями у величезному механізмі суспільства. Саме тому нас так важко контролювати та спрогнозувати нашу поведінку. Жодні математичні моделі не можуть описати суспільство, на це годиться лише теорія хаосу. І це прекрасно! Але, не зважаючи на це, чубитися за шмат вафельного торта — не перевага.
Чернівецький письменник Макс Дупешко теж не втримався від реакції, але його допис — не мем, бо пожартувати у цій ситуації — найлегше. Макс говорить про відчуття гонору, яке ми втратили. Часи зараз нелегкі, але коли вони були легкими? Чи є українці бідними? Ні, якщо ми говоримо про абсолютну бідність. На щастя, людей, яким бракує коштів, аби забезпечити власне існування, тобто задовольнити всі пункти найнижчої сходинки піраміди Маслоу, не так багато. Справа не в голоді. Не втомлюся повторювати афоризм, який почув з вуст одного програміста: "Багатий українець — це бідний українець, але з грошима". Щось є всередині нас, можливо спадково передане ще з часів совку, — те, що змушує діяти нас у такий печерний спосіб. Багато хто почав шукати причину у самому факті частування, але саме по собі частування — це добре. Хіба вам не приємно, коли в барі товариш частує вас джин-тоніком? Певно, що приємно.
То чому ж погано, коли пекарі, які кілька діб працювали над солодощами, аби почастувати охочих, організовують таку міську активність? Тут проблема сприйняття. Торішнє смаження яєшні і цьогорічне пригощання тортом стали одними із "хайпових" подій святкування. Розхайпили їх не організатори Дня міста, не кухарі та кондитери, а містяни. Я не бачив запису театральних постановок під Ратушею, не бачив світлин воркшопів з кераміки, не читав гучних дискусій про виставку Бориса Савельєва. Увага прикута до торта.
Чому так? Можна лише побудувати гіпотезу. Увесь час ми перебуваємо у стані нестабільності, невпевненості у завтрашньому дні. Згадайте переповнені непотребом балкони, або захаращені речима горища, якими ви, скоріш за все, ніколи не скористаєтесь. Це глибоке бажання накопичувати є деструктивним. Люди забирають додому або й зовсім не викидають непотрібні їм речі з думкою "А раптом знадобиться!". І запилені сервізи десятиріччями стоять у сервантах, а ними так і не скористалися. Люди бояться розлучатися з речима, бо бояться, що завтра не буде можливості їх придбати. Цей культ речей, який народився з часів дефіцитів і бідності, досі існує.
У своєму дописі Макс Дупешко апелює до європейців, але це порівняння дуже натягнуте — у Європі речі мало що значать, люди купують речі, коли вони їм справді потрібні, і викидають або віддають, коли в них вже немає потреби. У нас це не працює. Ми накопичуємо. Завжди пригадую бабусь, які цуплять поліетиленові пакети з рулонів у супермаркеті. Цей поведінковий шаблон проектується на все, то чому б зайвий раз не перехопити торта? Не від голоду, а від несвідомого остраху, що завтра торту вже не буде. Ніде.
Але будьмо відверті, ця гіпотеза — виправдання, і, напевне, не витримає серйозної критики. Кілька генерацій з різними системами цінностей співіснують в одному часі-просторі. Одні чубляться за торт, інші поширюють меми, треті взагалі виїхали за місто на час храмування. Є таке поняття "іспанський сором" — коли тобі ніяково за інших. Лажає хтось, а соромно тобі. Це саме те, що я відчував, переглядаючи репортаж з місця подій. Відчуття гідності не вступає у конфлікт з бажанням отримати торт, штовхаючись у черзі. Це травматичний досвід від планової економіки, порожніх полиць та голодних 90-х, а тому цьому сегменту суспільства потрібен груповий психолог, а не публічне висміювання у соцмережах.
До речі, черги за iPhone XS, купівля в кредит дорогого одягу та гаджетів, гонитва за лайками та фотосесії дорогих страв у ресторані — прояв схожого групового захворювання. Роки потому з нас так само сміятимуться наші діти.
