Хіба ревуть виборці, як мости пофарбовані

Колонка Василя Вовка

Явища

Тиждень після виборів. Сіра осіння буденність доповнилася такими ж сірими й пустими біґ-бордами, з яких старанно (і не зовсім) зняли політичну агітацію. Вітряно, де-не-де пролітають листівки з людьми, які пропонують нам свої державницькі послуги на найближчі 5 років. Когось із них ти вже давно знаєш, а когось бачиш уперше, однак настільки часто, що хочеться аби цей «раз» був останнім. Смітники набули свого «класичного» наповнення, про вибори нагадує тільки криво наліплений постер на бачку. І що найцікавіше – усі ці герої із сотень бордів, тисяч плакатів і сміттєвих бачків теж кудись зникли.

Ще ніби вчора вони були скрізь: на змаганнях, концертах, громадських слуханнях, ток-шоу, урочистих відкриттях і не менш урочистих закриттях. Кожен пастух згадав про свою паству і став усіляко турбуватися про неї, відганяти вовків і розчісувати шерсть. Щоправда, виходило у нього хіба що гнати інших пастухів і чесати язиком. Добряче видоївши своїх овечок, пастух вшився з полонини, аж поки вівці не напасуться на нову порцію молока. Ще вчора кандидати будували дороги, дарували спортивний інвентар, фінансували благодійність, а нині, зібравши необхідну кількість голосів, зникли  з публічного простору і чекають результатів, попутно показуючи із-за свого паркану дулі опонентам.

Місцеві вибори на Буковині у моїй голові найбільше асоціюються з червоним мостом через Прут. Звісно, багатостраждальні дебати і взаємний чорний піар теж відзначилися, але після президентських і парламентських виборів  – це вже стало буденністю. «Так це ж уже було», – казав один відомий дядько і мав рацію, хоч і говорив зовсім не про вибори.

Міст через Прут, а саме там, де кінцева зупинка «трійки», мені часто доводилося бачити протягом останніх 4 років. Щоденно він зустрічав моє заспане обличчя у вікні і повністю відповідав настрою: коли справи були кепські – міст був іржавим із синьо-жовтими полущеними плямами; коли ж я був добрим – то й міст мені видавався дивом архітектурної думки і патріотичного виховання.

Отак їду собі вранці у тролейбусі  – надворі карантин, і єдині обличчя без масок – тільки кандидати на оцих великих бордах. Ось один, наприклад, обіцяє доступну і якісну медицину, а сам без маски. Зрада!:) І оцю «зраду» бачу всією дорогою. З одного боку вулиці  – актуальна влада намагається залатати дірки в асфальті, а заодно й у своєму іміджі, а з іншого – майбутні потенційні керівники вже обіцяють переробити те, що роблять «папєрєднікі». А я собі їду між ними і намагаюся не продрімати свою зупинку. Однак дорожня революція не минає і після тролейбусу. Варто відійти лише на 50 метрів від зупинки, як знову бачу викопані траншеї і героїв, які візьмуть цю справу на особистий контроль, якщо проголосуєш за них, звісно.

Odoo CMS - велика картинка

Але якось у жовтні моя стрічка новин репрезентувала дивний знімок із чимось, що віддалено нагадувало міст «Золоті Ворота» у Сан-Франциско. З’ясувалося, що незадовго до виборів комусь із досвідчених державників закортіло помалювати оцю нашу «золоту браму» Чернівців у червоний колір. Як чемний і «правильний» громадянин, я мав би потішитись обновці і далі мріяти про те, як наше місто впевнено рухається до європейських стандартів і комфорту. Однак дурна звичка думати й аналізувати стала на заваді, замість думок «нарешті» чи «дякую», я гадав лише одне – чому саме тепер, у жовтні?

Питання, звісно, риторичне. Усі ми знаємо, чому у жовтні будують школи, кладуть асфальт і фарбують мости. Такі вже у нас особливості національної політики. Можливо, так не лише у нас, а й у решті цивілізованого і не дуже світу, однак давайте слідкувати за своїм подвір’ям, а не сусідським.

Очікуючи такого ж праведного гніву, заходжу почитати коментарі людей. Виявляється, суспільство схвильоване більше реваншем комунізму, ніж політичними заходами зі старої потертої методички. Мовляв, «ганьба, вертаємося до совка» і т.д. Звісно, певний символізм у тому є – синьо-жовті прагнення українців насильно перефарбовують у червоний тоталітарний стиль. Але червоний колір – не тільки совковий. Під червоними корогвами йшли у бій козаки, повстанці боролися із загарбниками теж під червоно-чорним стягом. Такий колір дуже притаманний українській культурі, врешті-решт, «червоне – то любов, а чорне – то журба». Тому вбачати у цьому якусь зраду нерозумно. От коли на горизонті замайорять серп і молот – тоді й будемо бити у дзвони.

Та все ж зерно «фейсбучної» мудрості є. Чимало людей констатують, що не важливо якого кольору буде той міст, аби тільки охайний. Складно не погодитися, однак і тут є маленьке «але». Чому протягом стількох років нікому із влади не муляв той іржавий міст? Чому саме тепер виникла потреба у цьому «ґаздівстві»? Усі ми знаємо відповідь, однак говоримо не про це. Ми біжимо на червону (знову цей колір!) ганчірку, але не бачимо, що ведуть нас, а не ми. Якась специфічна у нас демократія, не знаходите?

То що нам залишається робити? Якби цей текст вийшов трохи раніше, то я сказав би: думати й голосувати. Нині ж скажу: слідкувати, говорити, питати. Слідкувати, аби стара політична методичка нарешті потрапила в архів, де їй і місце. Говорити про те, чому ми стоїмо на місці, коли всі рухаються вперед. Питати «досвідчених господарників», за що вони отримують наші гроші і чим похваляться тоді – через 5 років?

Є така сучасна хохма, мовляв, українці житимуть добре тоді, коли вибори будуть щотижня. Я ж схильний вважати, що добре буде, коли наша думка вартуватиме трохи більше, ніж плюсик у виборчому бюлетені.


Спостерігав Василь Вовк
Фото Єгора Дьоміна

Схожі публікації