«Танцювала риба з раком, риба з раком, а петрушка – з пастернаком, з пастернаком». Ця  простенька пісенька кілька років виринала у моїй дитячій голові завдяки рекламі супермаркету «Сільпо». Ви ж знаєте оці ролики з абсолютно безглуздими наспівами, які потім місяцями неможливо витруїти з голови. Єдиний вихід – перезаписати іншу надоїдливу мелодію поверх старої.

Складно описати мій здивований вираз обличчя, коли я почув вже нарешті забуту мною мелодію в українському фільмі 1972-го року. То був мій перший свідомий перегляд «Пропалої грамоти» від першого титру до останнього. Вже потім я дізнався, що це народна пісня-забавлянка, а тоді це була ще й одна незрозуміла історія з фільму.

Незрозумілим було й те, чому збереглася всього одна плівка з цим фільмом. Вона могла вицвісти, порватися, загубитися, її могли викинути, розкрутити і повісити на дерево замість пугала, або ж просто-напросто спалити. Однак хтось десь розпорядився долею так, що знайшовся один запис «Пропалої грамоти», котрий ми спостерігаємо і досі. А там – Миколайчук.

Високий вусатий дядько, жвавий, артистичний, простий і в той же час дуже глибокий. Здавалося б, такі люди виростають серед інтеліґенції, світських раутів та позакласних гуртків античної літератури. Однак Іван виріс у звичайнісінькому селі – Чорториї. На той час, це таке собі класичне буковинське село: з потічком, лісом під боком, низькими хатами, худобою, палацом колишнього барона чи іншого знатного землевласника. Навіть школи не було. Вчитися малий Іванко ходив до сусіднього села, як і його однолітки.

Вже тоді у нього помітили хист до лицедійства, такі речі помітно змалку: дитина не боїться людей, говорить впевнено і багато,  швидко запам’ятовує і відтворює вірші та інші твори. Це все рано чи пізно приводить на сцену, Миколайчук – не виняток. Такий типаж простенького сільського парубка був затребуваний у радянському союзі. Треба ж було показувати, що українська культура – це неотесане село, яке врятували прогресивні комуністи. Цар змінився Генсеком, а методи залишилися старі, такі от справи.

Тільки-от Іван не вписався у цю концепцію. Він був освіченим і україномовним, впевненим і в якомусь сенсі впертим. Від такого «неблагодійного елементу» можна було очікувати всього, тому за ним слідкували і всіляко пхали палиці у колеса. Звинувачення у націоналізмі, скасовані роботи, заарештовані колеги – все це могло підкосити Миколайчука, але він був, як я вже згадав, упертим і впевненим. Тому продовжував робити те, що вважав за потрібне. Тому ми й зараз маємо чудовий доробок українського кіно, знятого між доносами, заборонами й арештами.

Треба мати неабияку хоробрість, аби під носом у комуністичної влади грати і навіть знімати українське кіно. Не радянське кіно українського виробництва, а саме українське. Про нас і для нас. Це про вміння говорити сенсами, образами, співами, емоціями. Це про вміння бути людиною, бути українцем. Адже Іван Миколайчук цінний для нас не лише як актор. Він цінний для нас як син свого народу.

Це особливо гостра проблема для нашого покоління. Шкода бачити, як українські актори з’являються у сумнівних проєктах російського походження. Звісно, гроші не пахнуть, але вони заплямовуються кров’ю, а кров дуже складно відмити. Шкода спостерігати й за тим, як наші фільми стають усе тупішими й тупішими: це абияк склепані копії Голівуду, російськомовні мильні опери про тяжку долю простої провінційної селянки (знову старі методи), стрічки з величезним бюджетом, який дивовижним чином осідає у чиїсь кишені. Якби Іван Васильович був живий, чи сподобалося б йому таке кіно? А що сказав би Довженко? Параджанов?

Україна вже має достатньо лицедіїв, нам бракує українських акторів, режисерів, сценаристів, за слова та дії яких не було би соромно. Тоді не буде й потреби у квотах, обмеженнях та дотаціях – тоді наше кіно стане потрібним і самоокупним. Повертаючись до Миколайчука, варто згадати «Тіні забутих предків» – фільм, який досі вражає українських та іноземних глядачів. Без спецефектів, без якості в 4К, але це живе кіно. Вічний шекспірівський сюжет, одягнений у гуцульський кептар. Ця історія близька нам і знайома, адже все це ми переживали самі: кохання, втрату близьких людей, міжродинну ворожнечу, конфлікти, зради, тугу, мрії, життя та смерть.

Або ж «Пропала грамота» – ще одне класичне кіно про нас і для нас. Від гоголівської повісті там залишилася хіба назва, але з’явилося дещо важливіше. Там залишилась українська натура: весела, пригодницька, не завжди чесна, але й не завжди тужлива. Перелічувати всі крилаті вирази з цього фільму я не буду, обмежуся лише улюбленим уривком:

Переглядаючи вкотре цей фільм, я вже точно пам’ятаю, де і коли зазвучить моя улюблена мелодія. Вже не пручаюсь і дозволяю мозку прокручувати її кілька тижнів у голові. Але не коротку версію з реклами супермаркету, а ту, що співав Миколайчук у «Пропалій грамоті»:

«Танцювала риба з раком, риба з раком,

а петрушка – з пастернаком, з пастернаком

А цибуля з часником,

А дівчина з козаком!»

Фонове зображення – кадр з фільму «Білий птах з чорною ознакою»
Джерело