Теза про занепад міста, стрімке уповільнення розвитку, а у деяких питаннях – зовсім про кроки назад, абсолютно не нова. Навпаки, вона сприймається як аксіома. І такий mindset дуже небезпечний, адже сприймаючи тенденцію міста до декадансу як константу, ми ризикуємо залишитися у цій ямі надовго. Ми вже вкотре переконалися у виродженні еліт, тому патерналізм та contra spem spero на те, що все якимось загадковим чином налагодиться, така ж малоймовірна подія, як і ураган, що пронесеться над сміттєзвалищем і призведе до побудови Боїнга-747. Ми мусимо вже взяти ситуацію під контроль, бо часу обмаль. Городяни несуть втрату на всіх фронтах: від доріг та книгарень до довіри до державних інституцій та інвестиційної привабливості. Як жартують місцеві хіпстери, з можливостей для молоді місто залишило лише одну – виїхати звідси. Але й тут не все так просто – виявляється місто у транспортному тупику.
Однак, коли ми говоримо про спробу взяти ситуацію під контроль, то зовсім не знаємо про інструменти, які б допомогли нам цього досягнути. У сферичному вакуумі наше місто – найдемократичніше, принаймні про це каже індекс демократичності, розроблений експертами проєкту USAID "Громадяни в дії". Ми маємо електронні петиції, бюджет участі та портал відкритих даних. Однак реалії зовсім не такі. Ці інструменти були спроєктовані для міста, де влада і містяни мають спільну мету і шукають оптимальні шляхи до діалогу. В умовах, коли люди бідкаються, а влада лише розводить руками, і все це у нескінченно циклічному процесі, інструменти громадської участі втрачають свою ефективність. Тоді спадає на думку не просто брати участь у розвитку міста, а очолити його. Зрештою містяни мають право на власну візію і побудову стратегії.
Звідси виникає ідея Інституту міста як аналітичного центру. Цей кейс успішно реалізований у Львові ще у далекому 2009-му році і працює донині. Установа стала своєрідною інституцією-візіонером того, куди і як має рухатися місто. Завдяки сформованому експертному середовищу, Інститут міста користується авторитетом у влади, бізнесу та громади, оскільки враховує інтереси усіх гравців і пропонує рішення на довгострокову перспективу. Чи змогли б ми спробувати щось схоже у себе? У Львові це комунальна установа зі статусом неприбутковості, яка підпорядковується виконавчому комітету Львівської міської ради. Але нічого не заважає нам обрати іншу організаційно-правову форму, проблеми лише у тому, аби новостворена інституція мала авторитет та високий кредит довіри серед містян. У нас є величезний пул активістів та експертів, які би залюбки погодилися працювати у такій установі, навіть на громадських засадах. Локальні лідери думок одразу ж піднімуть її рейтинг. Однак скільки б крутих і розумних чернівчан не долучилися до роботи, найменша спроба політизації, навіть ідеї створення Інституту міста, зведе нанівець усі зусилля. Потрібно вигадати спосіб максимально ізолювати політичні сили від роботи цих людей. Але тоді ми зустрічаємося з іншим викликом – як не створити дві паралельні реальності, коли Інститут міста працює над ідеями, які ніколи не будуть втілені. І як саме змусити поточні правлячі еліти не просто дослухатися до рекомендацій Інституту міста, а організовувати свою роботу так, аби імплементувати його ідеї. Ми вже зустрічалися з подібною ситуацією, коли кінотеатр "Україна", який згідно з інтегрованою концепцією розвитку Чернівців 2030 мав би бути культурним кластером, віддали у довгострокову оренду релігійній громаді. Виходить, що концепція розвитку, над якою працювало з десяток людей, розробку якої профінансували іноземні донори, і реальні рішення міських чиновників – це дві паралельні площини, які майже ніколи не перетинаються.
Ідея створення Інституту міста в умовах Чернівців – це не лише візіонери й лідери думок, які продукують ідеї, а й спроба розвіртуалізації фейсбук-незадоволення, яке рідко виходить за межі Інтернету. Однією з тактичних цілей такої установи має бути трансформація шерів і злісних емоджі з фейсбуку у реальні інформаційні запити, заяви та позови. Це змусить чиновників засумніватися у власній безкарності (у якій вони зараз точно не сумніваються), і тричі подумати перед тим, як робити щось зворотнє до візії, яку обрали чернівчани. Зрештою це лише один зі способів взяти ситуацію під контроль. Якщо ми не консолідуємось і не навчимося трансформувати незадоволення та обурення діями влади у щось більш юридично спроможне, то не дивуйтеся, якщо раптом у резиденції митрополитів Буковини і Далмації відкриють нічний клуб, а в музично-драматичному театрі – дорогий ресторан, що вже сталося з "Українською книгою".
