Уже восьмий рік в Україні триває оборона земель на Сході країни. Повертаючись із війни, кожен учасник бойових дій може потребувати додаткової медичної допомоги, психологічної підтримки, реабілітації та соціалізації. Раніше у Чернівцях таку можливість можна було використати у Ресурсному центрі Кольпінга та у центрі медико-психологічної реабілітації на базі 15-го відділення психіатричної лікарні. Зараз такою підтримкою можна скористатися у Чернівецькому обласному військовому шпиталі. Про групи підтримки серед військовослужбовців, реабілітацію та супровід учасників бойових дій у Чернівцях читайте далі у матеріалі.
Про роботу військового шпиталю
Віталій Полатайчук, виконувач обов’язків головного лікаря Чернівецького обласного госпіталю ветеранів війни, ветеран бойових дій АТО:
У військовому шпиталі лікуються всі пільгові категорії людей: починаючи від дітей війни, учасників операції Об’єднаних сил та інших людей, які працювали у зонах криз. Крім того, ми врахували в цю групу чорнобильців, учасників бойових дій та людей з інвалідністю. Зараз наше відділення перепрофільоване в інфекційний стаціонар і наразі у нас є 120 розгорнутих ліжок для пацієнтів з COVID-19. Фінансування закладу здійснюється за рахунок НСЗУ (Національної служби здоров’я України).
У мене був досвід роботи в Польщі. Там я побачив, що заклади, які тільки розпочали свою діяльність і лише запускали відділення, вимагали наявності фахівців. Стояло чітке питання перед адміністратором закладу про те, що в лікарняному закладі повинен працювати фахівець психолог. Праця з пацієнтами в соматичному відділі (терапія, кардіологія) не рівняється з роботою з пацієнтами в реанімації. Зараз ми маємо ситуацію ще складнішу, бо працюємо з пільговими категоріями. А з учасниками бойових дій взагалі особливий підхід.
Андрій Пуздряк, учасник бойових дій, голова асоціації ветеранів «За Україну. За її волю», депутат Чернівецької обласної ради:
Час від часу військовослужбовці проходять необхідне лікування. Зараз вони цього позбавлені, адже у зв’язку з пандемією більшість медичних закладів приймають хворих на ковід. На даний момент є офіційна установа – шпиталь учасників бойових дій АТО (ООС), ветеранів Афганістану, ветеранів війни, людей усіх пільгових категорій, які зараз проходять лікування. До цього учасники бойових дій проходили реабілітацію на базі психіатричної лікарні, там є 15-те відділення, де розміщено центр медико-психологічної реабілітації осіб, які пережили бойову психічну травму. Існує громадська організація – Ресурсний центр Кольпінга, представники якого час від часу приїжджають у Чернівці, організовують так звані «круглі столи, засідання, конференції» та запрошують тих пацієнтів, які зараз проходять реабілітацію на базі 15-го відділення. Зараз ми вже можемо запрошувати їх у військовий шпиталь, тому що учасники бойових дій лікуються тут безпосередньо і проходять реабілітацію.
Мало хто усвідомлює, що учасники бойових дій ще не повернулися з війни, тому що їх психологічний стан дійсно критичний. Я й по собі помічаю, що начебто добре себе почуваю, але люди, які мене оточують кажуть: «Андрію, трішки потрібно заспокоїтися». Я ще не перейшов зі стану війни у звичайне життя. Час від часу їду на розмежування. Це єдиний спокій для мене. Вдома є дитина, коли помічаю, що я в гніві, то намагаюся не брати її на руки, бо розумію, що у жодному разі не потрібно передавати дитині цю біоенергію. Краще я кудись поїду. І в жодному разі не можна вживати алкоголь, бо у такому стані можуть бути критичні наслідки.
Про роботу в групі підтримки
Тетяна Аніщенко, лікар-психолог Чернівецького обласного госпіталю ветеранів війни:
Я дуже довго чекала, коли в мене з’явиться кабінет саме для групової роботи. Загалом у групі підтримки працювати важко. Ветерани, учасники бойових дій – усі вони в певній мірі травмовані. У когось знаходяться сили відновитися, а в когось взагалі цієї сили немає. У когось є сімейна підтримка, і це дуже великий плюс, а в когось навіть при наявній сім’ї підтримки немає. Групова робота хороша тим, що навіть ті хлопці, які приходять, словами нічого не скажуть, але все рівно щось для себе візьмуть.
Здається, «Я ж чоловік, військовий, повинен тримати свої рамки, показувати силу, я не маю права падати духом». А тут він чує як одні кажуть, що не все добре в плані емоційності і не в усьому справляються, і кошмари сняться, і війна сниться і не можуть їх позбутися, і не знають як повернутися. Хоча насправді, як такого повернення не існує. Війна буде завжди: у їхніх думках, серцях та емоціях. Тут ми просто намагаємося разом із ними вчитися по-новому поводити себе, адаптуватися до їх нових психологічних моментів і стресів, які з ними відбуваються. На війні у них чітко поставлена задача: тут біле, тут чорне – все. Коли вони повертаються в соціум на мирну територію, у них немає білого і чорного. Для них усе різнокольорове і вони не розуміють, що з цим робити і як із цим жити.
У груповій роботі відбувається віддзеркалення всіх процесів, вони чують один одного і розуміють, що в них це так само відбувається.
Можна чітко сказати, що завдяки психологічному зростанню і реадаптації деяких учасників групи, наскільки тісно вони взаємодіють, інші учасники групи, які не так сильно були задіяні, також психологічно підключаються в процес зростання і реадаптації.
Про час реадаптації
Немає такого поняття «час реадаптації». Для однієї людини може вистачити всього години розмови, він віднайде для себе щось таке, що він шукав, піде далі і може прийти через рік. А для іншої людини зустріч може тривати по годині кожного тижня або через тиждень. Це може продовжуватись і рік, і два. Все залежить від типу особистості і як вона сама реагує на стресові події, як вона вміє з ними справлятися, як вона навчена справлятися зі своїми реакціями на все, що відбувається і що не влаштовує. Зазвичай ветерани та учасники бойових дій реагують дуже гостро. Тут ми вчимо навички «заземлення», щоб розуміти: «я тут і зараз, я знаходжуся на мирній території, на мене ніхто не нападає, мені не потрібно відбиватися, захищатися, а навчитися комунікувати з оточуючими».
Про визнання
Андрій Пуздряк:
Я неодноразово працював із психологами, які мали досвід роботи із учасниками ігор «Invictus games». Основною проблемою учасника бойових дій після повернення із зони розмежування – це бажання визнання того, що ти робив щось дійсно правильне, бажання, щоб тебе поважали. Тому що, коли ти повертаєшся додому, суспільству байдуже: воював ти чи не воював, наша війна чи не наша війна. Саме проблема визнання – критична складова імпульсивності учасників АТО. Вони сприймають все одразу на «шипи», і я в тому числі. Завдяки психологам, цю імпульсивність можна трохи загасити, коли ми починаємо спілкуватися між собою і усвідомлюємо те, хто ми є. Це переоцінка цінностей, яка відбулася під час бойових дій. Для себе ми розуміємо, що пересічному громадянину не зрозуміти учасника бойових дій. До прикладу наша рішучість у справах, у спілкуванні, у вирішенні якихось там проблемних питань – на порядок швидше, ніж у людей, які не брали участі та не ставили себе в зону ризику. Зворотного шляху немає і війна по суті ще продлвжується.
Нам казали так: «Андрію, частина учасників бойових дій проходить рівень реадаптації, тобто це люди, які втратили кінцівки». У моєму розумінні реадаптацію проходять усі учасники бойових дій. Зрозуміло, той хто втратив кінцівку, тому набагато важче: йому необхідно якось соціалізуватися, зрозуміти, як вести себе в суспільстві. Крім того звикнути до життєвих бар’єрів. Йому потрібно себе показати, він буде розуміти, що на нього будуть дивитися по-іншому, хтось, можливо, засуджувати. А інша категорія – це морально вражені. Просто були ті речі, які ми змушені були робити на війні, навіть не задумуючись. Для мене це психологія. Я себе залишив там. Я цим займаюся, тому що це мій життєвий шлях. Я поховав братів не для того, щоб зараз ділитися за політичною приналежністю, прапорами чи іншими критеріями.
Як учасник бойових дій може отримати психологічну підтримку
Віталій Полатайчук:
Наразі госпіталь обслуговує пільгові категорії. Лікарі стаціонару та психолог здійснює обхід по відділенню. Говорити про те, що ви потребуєте тієї чи іншої психологічної допомоги, не можна. Це означає, що ми вішаємо на нього якийсь «ярлик», але фахівець сам визначає бесіду. Лікарі також інформують фахівця про потребу надання необхідної психологічної допомоги. Лікарі інформують заступника, а він у свою чергу інформує пані Тетяну. Такий механізм надання допомоги у самому закладі.
Про подальший механізм надання допомоги,що вимагає госпіталізації та лікування
Тетяна Аніщенко:
Загалом ми ведемо співпрацю з Центром реабілітації та психологічної допомоги на базі 15-го відділення. Наприклад, ветеран розповідає мені про свої проблеми, про певні свої страхи, стресові ситуації, якісь фізіологічні проблеми, що заважають йому жити на даний час. При наявності усіх цих нюансів я додатково проводжу психодіагностичні методики. Разом із психологом 15-го відділення ми визначили для себе кілька основних методик, де ми робимо скринінг на депресивні прояви, наявність чи відсутність клінічного варіанту посттравматичного стресового розладу, особистісну тривожність і також основні механізми захисту, які відбуваються. Для того, щоб зробити це більш комфортно для ветеранів і для хлопців, які не дуже хочуть заповнювати тести, ми перевели все в комп’ютерний варіант. За наявності скарг, наприклад, при результатах на комп'ютері, я бачу, що дійсно є потреба в тому, щоби направляти в «Центр реабілітації наслідків перенесеної психічної травми». Деякі мені одразу говорили: «Нє, ви шо, я не психічнохворий». Хоча через рік до мене поверталися і дякували.
Віталій Полатайчук:
Коли я повернувся із зони бойових дій, Департаментом охорони здоров’я була націлена програма для того, щоб забезпечити підтримку учасників бойових дій в плані спрощеної госпіталізації. Спрощена система передбачала за собою те, що людина поступає в стаціонар і йому передбачені обстеження. Наразі питання постало в реабілітації. На той період не було створено жодного відділення. У нас не було досвіду бойових дій протягом 22-років, звідки ж буде досвід надання допомоги таким пацієнтам. Ми збирали інформацію, з нами працювали спеціалісти з Ізраїлю та Фінляндії. Нашим баченням було те, що їм дійсно потрібні фахівці. Але були випадки, які не лише обмежувалися психічною допомогою, були зриви та відповідна реакція військових. Ми не дивилися на той випадок, що їм потрібна штатна допомога, а на те, що їм робити, коли вони вийдуть зі стану рівноваги. І тут нічого кращого не виявилося як 15-те відділення. Чому? Наявність фахівців та наявність облаштованого приміщення, наявність тих чи інших підрозділів, що належать лікарні дозволили нам таким чином про них дбати.
Я бачив, як фахівці проходили відповідне стажування у Києві з урахуванням іноземних фахівців. Тому ми зробили нараду для облаштування такого кабінету. У нас і надалі ведеться комунікація з 15-тим відділенням для подальшого лікування, але є чітка градація між тими, хто перебуває у центрі повернення та психореабілітації в наших умовах і відповідно тими, хто потребує спеціалізованого лікування за направленням. Для тих, хто не перебуває на обліку шпиталю, є також можливість відвідувати дані групи, але якщо це прохання не суперечить графіку пані Тетяни.
Андрій Пуздряк:
До мене телефонували з питаннями, чи можна тепер лікуватися не лише на базі 15-го відділення, а й на базі самого шпиталю. Мало хто знав, що це можна було робити і до сьогодні, але направлення можна отримати у самому шпиталі. У Ресурсному центрі Кольпінга проходили курси по реадаптації для допомоги учасникам бойових дій, ще коли існував Центр допомоги учасникам бойових дій АТО. Тепер він є і тут. Я думаю, що всі шляхи та програми, що стосуються психологічної реадаптації і адаптації учасників бойових дій, буде спрямовано на заклад, тому що по суті тут їм і місце.
Раніше всі поневірялися різними офісами, штабами, приватними кабінетами. Збиралися то там, то там і не було визначеного місця. Щодо мотивації брати у цьому участь, то до цього необхідно прийти самому. Справді, нав’язати це неможливо. Сказати, що тобі потрібна допомога – означає приниження. Це потягне за собою такі наслідки, що стане гірше.
Наскільки ефективна робота в групах і як вона відображається на особистому стані людини
Тетяна Аніщенко:
Лікуючі лікарі кажуть про те, що після групової терапії вони бачать, як їхній пацієнт соматично йде на більший контакт, більшу відкритість, з’являються посмішки на обличчі – це для мене показник. Те, що відбувається в групі – це закрито і конфіденційно, кожен має ще переспати з тим, що відбулося, які емоції він відчув, із чим працював і що для себе виніс.
Я лише почала працювати в групі, тому що мені тільки нещодавно дали кабінет. Більшість матеріалів для роботи, які я використовую, – підручні, якоїсь особливої техніки для групової терапії не потрібно. До того ж індивідуальна психотерапія також у пріоритеті. Бувають хлопці, які взагалі не хочуть, щоби хтось бачив, як вони заходять у кабінет до психолога. Це пов’язано, по-перше, з тим, що вони вчать із самого дитинства: «Хлопці не плачуть, хлопці мають бути сильними, мужніми і повинні всіх захищати». А на емоції вони не мають права. По-друге, спрацьовує той фактор, що ці хлопці пережили війну. Вони одягають на себе броню: «Я – сильний, я – мужній, тому що я військовий». І це також додає того, що вони не мають права зламатися. Тому важко, але не всім.
Дуже часто вони передають один одному інформацію, тому сюди приходять ті, які ніколи в житті тут не перебували і не лікувалися. Нещодавно з Вашківців був хлопчина-АТОвець з особистісними проблемами, які не стосуються повернення з війни, хоча все взаємопов’язано. Так само з Путили і Герци, є такі, що, справді, лікуються, а є випадки, коли не лікуються взагалі.
У мене вони проходять лікування тиждень-два, оскільки це соматична лікарня. Групову психотерапію та індивідуальну психотерапію, максимум якщо це кризовий стан, я можу провести двічі на тиждень з одним пацієнтом, тому що це все-таки психологічно-емоційна робота над собою. Мені важливо, коли пацієнт розкривається емоційно. Важливо усе це гарно обробити і розкласти по поличкам, щоби він пішов звідси зі своїми «складеними поличками», а не гармидером.
Про особливість підтримки дружинам, мамам, сестрам та донькам ветеранів АТО
Тетяна Аніщенко:
У мене дуже багато ідей. Зараз я проводжу роботу саме з хлопцями. Багато звучало про те, що не тільки хлопці потребують підтримки, а й жінки. Цю ідею я виношую дуже довго і на днях планую запустити роботу серед жінок, сестер, мам і доньок ветеранів більше 18 років, які знаходяться у найближчому оточенні з ними. Вони теж свого роду травмовані. Цю роботу по Чернівецькій області взагалі не ведуть.
По-перше, їм важко, бо вони не розуміють, що відбувається з їхнім чоловіком, братом чи татом. І хоча би це пояснення вже багато чого варте. Вони не розуміють, чому до війни він був нормальним середньостатистичним чоловіком, а після війни йому й слова сказати не можна, він зривається, кричить, агресує або навпаки – йде з хати в ліс, кудись пройтись чи перекурити.
Вони розуміють прекрасно той факт, що чоловіки пройшли війну, але їм важко прийняти те, що «невже людина могла настільки емоційно змінитися». До того ж на них лежить велика відповідальність. Багато жінок не розуміють, що означає слово «підтримка». Для когось це означає «дати під зад» і відправити на роботу, бо так буде краще, «не будеш забивати собі голову дурницями». Але це зовсім не так.
Багато ветеранів також не розуміють, що жінка на мирній території проходила свою історію травми, коли вона чекала дзвінка і не знала, що відбувається. Коли дружина бачать по телебаченню, що обстріляли населений пункт, а вона знає, що він там, у неї відбувається стресова реакція і досить таки сильна, а він ще й не телефонує і поза зоною досяжності. Це теж травма і до цього теж потрібно відноситися по-своєму.
Коли хлопці повертаються зі Сходу, жінки часто люблять їх розпитувати: «Ну що ти, як ти, розкажи мені, поділися зі мною, чому ти став такий замкнутий, чому ти зі мною не ділишся, я ж для тебе найближча людина, розкажи що з тобою не так, що ти відчуваєш». А вони не готові, їм важко. Нав’язувати це взагалі не можна. Потрібно просто підтримувати будь-якими словами: «У тебе все вийде, все буде добре, я в тебе вірю, давай спробуємо з цим розібратися». Але при цьому жінка має бути готовою почути саме те, що він скаже. Адже бувають такі речі, які важко витримати емоційно.
Про найважливіше у цій роботі
Тетяна Аніщенко:
Для мене важливо, щоби мене не лише слухали, а й чули. Коли вони приходять травмовані і мають дуже багато болю всередині, ми починаємо з цим працювати. А потім вони приходять до мене і кажуть: «Скажіть, будь ласка, яким я був рік тому і яким я став тепер?» Він навіть сам говорить: «Я знаю прекрасно, відчуваю по собі, що я дуже сильно змінився. Тоді я був “колючим їжачком”, а зараз я “мохнатий кіт”».
Фото Єгора Дьоміна
