Я не хочу бути великим, я хочу бути відомим, – король поп-арту Енді Воргол

Про особливу дієту художника, одну із найдорожчих картин у світі та восьмигодинні кінострічки у проєкті «Феномен»

Явища

Вадим Герман

Що би ви сказали про людину, яка все життя прожила з мамою, але не прийшла до неї на похорони? Що би ви сказали про людину, в яку стріляли тричі, а вона сміється, стікаючи кров’ю, та просить, аби її зняли на відео? Що би ви сказали про людину, яка мала двадцять п’ять котів, яких доводила до нервових зривів, коли залишалася вдома? Знайомтеся, пардон за моветон, – король поп-арту – Енді Воргол. Чи, може, Андрій Варгола? Усе згодом.  

У ті часи, коли Воргол не був Ворголом, у мистецькому світі панував абстрактивізм, зокрема Марк Ротко та Джексон Поллок. Митець того часу – це людина, яка повинна бути трагічною, мати проблеми із психікою та здоров’ям. Скажімо Поллок був алкоголіком. Культура трагедії. Поп-арт художники показали, що митець може навіть повинен бути кльовим та смішним. А мистецтвом може бути все, що нас оточує. Відмова від канонів, іронія, сарказм, прикол – мистецтво буднього дня – популярне мистецтво, себто поп-арт. Власне, у XX столітті образотворче мистецтво більше всього відходить від традицій. Супрематизм, дадаїзм, сюрреалізм, абстрактний експресіонізм, поп-арт – постмодерн як він є. І мені, видається, тут дуже класно було би згадати Ролана Барта та його «Смерть автора», якою дуже влучно, як на мене, можна описати весь постмодерн чи вже навіть метамодерн. До прикладу, «Colored Mona Lisa» – це апеляція до Ренесансу, респект да Вінчі, висміювання класики чи це просто робота заради роботи із референсом на Мону Лізу? Я не знаю. Нам подобається не картина, а художник. Митець, читайте дескриптор, компілює всю інформацію та подає нам твір, який ми самі зчитуємо через свою призму, враховуючи бекґраунд та наш культурний ген, шукаючи свої сенси. Барт каже, що значення має лише читач, в уяві якого текст набуває самостійного існування у незалежності від біографії та особи автора. 

Це важливо для розуміння особи та мистецтва Воргола, адже сам Енді казав, що він – ніхто. Дзеркало. Репродуктор. Він брав фото із медіа, дублював їх, розмальовував, збільшував та всіляко змінював на особистий смак.  

1962 року у Парижі розбився Boeing 707, померло 129 людей і це настільки здивувало митця, що він створив роботу, із якої розпочалася серія картин про насильство та смерть. «Я прочитав про неї (авіакатастрофу, – авт.) у новинах і був шокований, хто ці люди, які померли». Його хвилювало життя людей, не еферемні люди, а справжні, які живуть тут і зараз. Ба більше, його мистецтво також для людей, а епоха 60-х була про людей. Усе насильство, що було у новинах, Воргол сприймав болісно. 

Енді боявся смерті, а після замаху ще більше, проте він також боровся із нею. У нього є серія робіт про смерть: «Suicide», «129 Die in jet!», «Five Deaths Eleven Times in Orange», «Early electric chair». Картина з цієї ж серії – «Silver Car Crash (Double Disaster)» – найдорожча картина Енді Воргола, яку продали в 2013 році за 105,4 мільйонів доларів. Його хвилювало насильство, страждання, страх, тому що він розумів, що всі помруть, хоча, мені видається, він не вірив у власну смерть. І щоби якось забутися від цієї незворотності Енді Воргол розмальовував трагічні сцени, наче це анестезія та терапія для нього, та і для нас також. 

Не складається враження, що його стиль можна назвати розфарбовками? Так, лише сенсом, але не технічною складовою. Художник створював свої роботи трафаретним друком, за допомогою якого міг робити копії різного кольору та розміру. На Фабриці, про яку теж згодом, він заставляв своїх суперзірок розфарбовувати ескіз, а мама ставила автограф. 

Матір сформувала його мистецтвобачення з раннього дитинства. До речі, найдорожча картина у світі в стилі поп-арт – це робота Роя Ліхтенштейна «Masterpiece», яку в 2017 продали за 165 мільйонів доларів. Так, Воргол не єдиний художник, який працював у поп-арті, але найбільш відомий. А чому він король? По-перше, тому що Енді Воргол – один із найдорожчих художників усіх часів, який створював поп-арт і продавав його за нереальні гроші. По-друге, Енді Воргол найбільш відомий художник взагалі у світі: «Я не хочу бути великим, я хочу бути відомим». По-третє, Енді Воргол – це і є поп-арт. Подивіться, як людина їсть бургер просто на статичну камеру. У нього була знаменита дієта, яка заключається у тому, що художник приходив у ресторан та замовляв ту їжу, яку не хотів їсти. Таким чином, ці страви отримували безхатьки, а Воргол виходив із закладу та замовляв собі фаст-фуд через дорогу. Він був близький до звичайних людей своїм способом життя, але далеким своїм статусом та зірковою хворобою.   

Odoo CMS - велика картинка

  Silver car crash/1962

Джерело зображення

Його батьки Ондрей та Юлія Варголи були вихідцями з лемківського села Микова, що зараз у складі Словаччини. Вони емігрували ще до народження Андрія Варголи (а саме так насправді звали Енді Воргола) у Сполучені Штати. У дитинстві Андрій сильно хворів і мама, аби полегшити біль, купувала йому канцелярію для малювання. Саме у той час, як зазначають у всіх історіях про становлення художника, створюється фірмовий почерк автора. Він вирізає знаменитостей із журналів, комплеює їх, розфарбовує – займається тим, чим de facto буде займатися все життя. Його кращою подругою була мама, якій він допомагав у побуті, малював із нею та вирізав із жерстяних банок горщики для квітів – одна з теорій, чому Енді створив знамениті банки від супу. Коли він переїхав у Нью-Йорк і став відомим ілюстратором, так-так, ілюстратором, то перевіз Юлію до себе, із якою прожив усе життя. Саме робота дизайнером зробила його відомим на початку 50-х років, коли він працював у місцевих журналах.   

Енді Воргол довго шукав свій стиль, хоча почерк формувався з дитинства, і не знав, що йому малювати. Знайома критикиня запитала його, що він більше всього любить – так він почав малювати гроші. Гроші і Воргол – це тотожні речі, адже, як казав сам митець, він займається арт-бізнесом: «Заробляти гроші – це мистецтво, робота – також мистецтво, а хороший бізнес – найкраще мистецтво». 

Коли його запитали щось про мистецтво, то він відповів, мовляв, ось картина коштує 200 тисяч доларів, ви її купуєте і чіпляєте на стіну. Воргол вважав, що краще розмістити буквально 200 тисяч на стіну. Для нього гроші – мистецтво, напевно, навіть у першу чергу гроші потрібні всім. А про що поп-арт? Мистецтвом може бути все, а гроші, виходить, тим більше. Після картин із долларами гонорари Енді Воргола почали зростати і він відкриває перші персональні виставки. Після цього він створює легендарні пляшки «Coca-Cola» та банки супу «Campbell», які роблять його відомим на весь світ митцем із незвичайним баченням. У той час, а саме 1963-го, він створює на Мангеттені «Фабрику» – майстерню та одне з найвідоміших тусовочних місць у всій Америці. 

Odoo CMS - велика картинка

At Work: New York Pop Artists, 1965

Джерело фото

Усюди уламки скла, багато дзеркал, сріблясті стіни, підлога та стеля. Посередині стоїть червоний шкіряний диван. Бармени ходять лише в одних шкарпетках. Хтось малює, хтось займається коханням, хтось читає вірші, хтось вживає усі можливі види наркотиків, загалом – вічні вечірки. Саме у цій майстерні з’являється таке поняття як «суперзірка Воргола» і тут він починає знімати свої перші «живі портрети». 

«Суперзірки Воргола» – наближенні до нього люди, яких він знімав у своїх фільмах, які розмальовували його картини, які тусили біля нього та божеволіли від особи художника. Він міг записати будь-кого на диктофон чи на камеру, а з диктофоном і камерою Воргол ходив завжди. Між іншим, якось один із гостей наївся кислоти та викинувся у вікно, а Енді сказав, мовляв, чого він не попередив, ми би це записали. Зрозуміло, що за увагу митця билися, а він це любив. Він піймав зіркову хворобу. Не міг сидіти вдома, а коли залишався, то доводив своїх 25 котів до нервових зривів, міг дивитися, як люди сваряться через нього та отримувати задоволення. Були випадки, коли в один день Енді Воргол, твій кращий друг, фотографує тебе на Polaroid, знімає твій «живий портрет», жартує та розповідає щось, а наступного дня навіть не вітається з тобою. 

У Енді Воргола була лише одна муза – міссіс Воргол – Еді Седжвік. Надзвичайно красива дівчина, яку художник (і продюсер) вирішив розкрутити. Вони одинаково одягалися, всюди з’являлися разом, завжди тусили і Еді надихала Енді. Потім міссіс пішла від Воргола та зустріла Ділана, а потім – спойлер! – померла через років п’ятнадцять від наркотиків. 

 
 

Крім того, що Воргол займається образотворчим мистецтвом, він намагається займатися продюсерством гурту «The Velvet Underground» – однієї з перших альтернатив груп у музиці. Обкладинку він бере на себе і дебютна пластинка гурту виходить із «бананом Воргола», який на розвороті зображений без шкірки, що несе у собі сексуальний підтекст. Також він робив обкладинки своїм друзям із «Rolling Stones» та Джону Леннону. Він довго займався гуртом, який у результаті вплинув на подальшу рок-сцену та музику загалом. Крім того, він створює журнал «Interview», у якому зірки беруть інтерв’ю у зірок. Також він пише книги та колекціонує речі свого часу. Чеки з «McDonald`s», вирізки з газет, квиток на автобус, газета, ручка і так до безкінечності. Всього у Енді Воргола 612 закінчених «капсул часу». Ну чи не є це поп-артом у прямому вигляді? Людина збирає речі, які його оточували.

Але він справді серйозно ставився до кіно, яким займався надзвичайно продуктивно. За період із 1963 до 1968, цебто 5 років, він зняв близько 700 кінострічок, із них близько 450 – це «живі портрети». Не про всі фільми, звісно, відомо, але декілька цікавих робіт все-таки є. «Empire» – фільм про Empire State Building, на той час найвищу у світі будівлю. Тривалість кінострічки – 8 годин та 5 хвилин, навіщо? Як каже сам Воргол, «аби подивитися, як летить час». Мені ж здається, що це така кінокартина, інсталяція, не кіно, а власне візуальне мистецтво. Або фільм «Sleep», де людина спить 5 годин. Транслююєш собі фільм на стіну, відійшов зробити чаю, а картина досі на стіні. Ну, це особисто для мене. Також у нього було багато одіозних короткометражних фільмів: «Blow Job», «Kiss», «Eat», «I, a Man» etc. Фільми, якщо знайдете, то попереджаю, майже завжди несуть у собі сексуальний, порнографічний чи еротичний характер. А з останнім фільмом пов’язана цікава історія, через яку Енді Воргол міг загинути: Валері Соланс написала сценарій для нового фільму художника, але він його загубив. Натомість, Воргол запропонував Валері роль у цьому фільмі, ну, а вона, власне, пізніше прийшла у майстерню і вистрілила у нього три рази. Якщо цікаво, подивіться фільм – «I Shot Andy Warhol». Хоча фільм і про замах, але також піднімає важливі питання рівних прав між жінкою та чоловіком і місце жінки у світі. 

 
 

Звісно, що я розповів поверхнево, і то не все, чим він займався. Не розповів про його ставлення до життя, про його релігійність, про його щоденники, про його інші проєкти, які заслуговують ще багато таких текстів. Але, якщо вас зацікавив Андрій Варгола, цей чувак, який ходив у перуці, окулярах, триповерховому шарі тонального крему, записував всіх на диктофон, відправляв на події свої двійників, то ви й самі знайдете про нього ще більше, ніж я. Бо Енді Воргол – це ходяче мистецтво, між іншим, про яке Воргол говорив, коли розмальовував спортивну машину.

 
 

Я хочу поставити кому у цій розповіді піснею з альбому «Songs for Drella» – Images, від колишніх учасників «The Velvet Underground»: Лу Ріда та Джона Кейла. Цей альбом хлопці записали для «Drella – Dracula/Cinderella» – Енді Воргола, після його смерті. 

I think images are worth repeating / Images repeated from a painting / Images taken from a painting / From a photo worth re-seeing / I love images worth repeating / Project them upon the ceiling / Multiply them with silk screening / See them with a different feeling / Images, oh, images / Images, oh, images

Будьте як Воргол, будьте класними.

Насолоджувався Вадим Герман
Джерело заголовного фото

Схожі публікації