То хто він, Тарас Шевченко? Письменник? Художник? Футболіст? Замучений царями дядько? Поціновувач цитринівки та високої моди? Ще один посмертний гвинтик у радянській машині пропаганди?
Гаразд, футбольний пункт – то всього лише класичний жарт, що його вряди-годи розкаже якийсь учень в школі на уроці літератури. Але решта іпостасей у тому чи іншому розумінні стосуються Тараса Шевченка. І це ще зовсім не повний перелік. Бо ж був він також картографом, філософом, політичним діячем, кріпаком, в’язнем, академіком гравірування, співаком, тощо. Однак саме літературна діяльність підняла його на вершину української історичної пам’яті і свідомості.
Шевченко – скрізь. Це університети, вулиці, площі, товариства, премії, музеї, наукові праці, псевдонаукові праці, портрети, пам’ятники, меми, канали в YouTube, ще раз пам’ятники, шкільні підручники, гривні, бібліотеки і все, що сяк так пов’язане з Україною, було або буде назване в його честь. А, ну й село Шевченкове теж є. Так перейменували Кирилівку – село, де письменник провів своє дитинство. Що ж, у цьому плані Іван Якович Франко обійшов Кобзаря, бо ж на свою честь має ціле місто й область.
То чому так сталося? Чому саме Шевченко став центральним персонажем української «міфології»? Це відбулося природньо чи хтось «допоміг»? Чи все ми знаємо про свого «Пророка»? Чи варто вшановувати його з такими почестями зараз? Спойлер: на ці питання я відповіді не дам. Занадто це широка й дискусійна тема. Однак трохи помізкувати над цим всім спробую.
За свого життя Шевченко, «малоросійський» художник, малює портрети на замовлення, також робить зарисовки місцевостей для Київської археологічної комісії. Має ступінь академіка гравірування, яке було мало розвинуте в Російській Імперії. За свої «крамольні» поезії, участь в Кирило-Мефодіївському братстві був засланий на службу до Оренбурзької фортеці, аж під Казахстан. Разом із Шевченком приїхав особливий припис – новоприбулому категорично заборонено малювати й писати. Дуже вже він розгнівав Миколу Першого своїми рядками, за що й отримав на горіхи більше за інших учасників братства. Утім, варта дисципліною не сильно вирізнялася, відтак Тарас Григорович тихенько собі писав у захалявну книжечку. Зрештою, за сприяння друзів його взяли на описову експедицію до Аральського моря, що на півдні Казахстану. Там Шевченко робив замальовки місцевості, а також малював карти дрібних островів.
Таким було бачення Шевченка з російського боку. Натомість, з боку українців, Тарас Шевченко – це син кріпака, котрий своїм талантом та наполегливістю зміг вибратися з панських пут, став поважним чоловіком, а втім не відрікся від свого походження і Батьківщини. Це прекрасний художник, який залишив нам багацько замальовок тодішньої України, за якими ми можемо побачити минулий побут та деякі втрачені місця. Шевченко – великий письменник, котрий своїм гострим словом «будив» народ, згадував героїчні козацькі часи та закликав до торування власної свободи. Його рядки стали стінами на міцному фундаменті української літератури, що його заклав ще Іван Котляревський своєю «Енеїдою».
У певному розумінні, Тарас Шевченко – це справжня рок-зірка. Посудіть самі: народився у неблагополучній сім’ї, матір померла, мачуха не любила, батько чумакував, а значить вдома часто не бував. Згодом батько помирає теж, хлопець залишається сам, доводиться виживати. Його хист до малювання помічають і забирають із собою, викуповують із кріпацтва, дають всі можливості до навчання, чим він і користується. Однак дідівська козацька кров грає і Тарас починає захоплюватись письменництвом – тодішньою популярною формою суспільного протесту (поряд із убивством царів, звісно). Картинами до бунту не доведеш, а слово завжди було сильною зброєю у правильних руках. От Тарас і береться за письмо: пише багато, гостро й впевнено, не боїться критикувати російського імператора та всю його свиту, радить не кохатися з москалями, ганьбить Хмельницького за Переяслав, не забуває писати оди своїм коханим. Хоча й походить із «низів», однак він дуже освічений, що й виражається у його творчості. Зрештою, Шевченко стає учасником таємної антиурядової організації, яку влада «накриває» і всіх дружно саджає за ґрати. Тараса за його «буйність» карають жорсткіше.
Втім, наша рок-зірка відбуває покарання і повертається додому із густою бородою, купою хвороб та захалявними книжечками з творами в чоботях. Бо, як скаже один чоловік через сотню років: «Ніщо не зупинить ідею, час якої настав». Шевченко не святий. Як і всі українці, він любить смачно поїсти і попити, особливо любить цитринівку (горілчану настойку на лимонах), а для закуски завжди носить в кишені кілька його улюблених молодих огірків. Потягнути люльку теж любить, іноді навіть отримує з-за кордону дорогі кубинські сигари. Втім, активна молодість і заслання дають про себе знати, він швидко злягає і у свої повні 47 років і помирає. Ходить байка, що Шевченко напився під час святкування дня народження, впав зі сходів і так віддав Богу душу. Це не цілковита правда. Останні два місяці Шевченко майже не вставав з ліжка, тому про якісь алкогольні пригоди й мови бути не може. 10 березня йому стало трохи легше, він попросив зробити чаю і вирішив спуститися на перший поверх, аби доробити гравюру. Однак на сходах раптово впав і помер. Для довідки можу додати, що у медицині відомо про цікавий ефект: смертельно хворим людям перед смертю раптово стає краще. Вони приходять у свідомість, з’являються якісь сили, розум яснішає – усе говорить про покращення. Однак триває такий ефект недовго. Певно, це пережив і Шевченко.
То ж, маємо молодого чоловіка з низів, котрий протестував своєю творчістю, був гнаний за це, рано пішов із життя і посмертно став символом протестного руху для молоді і не тільки. Чим не рок-зірка?
Наступники вчасно підхопили хвилю, що спровокував Кобзар, і розгорнули боротьбу українського народу проти пригнічення. Книжки пишуться, вистави ставляться, заборони видаються, тюрми поповнюються – все як у людей. Уже ніби й панщини немає, а жити краще не стає. Шевченкове діло росте далі – на захід. У підавстрійській Україні пригнічення значно слабше, відповідно тут Кобзареве зерно проростає дуже добре. Наслідки цього можемо бачити й тепер – найбільша кількість пам’ятників знаходиться в Івано-Франківській області, де Григорович ніколи й не бував насправді. Однак місцевий народ дуже полюбив «сина мужика, який став володарем у царстві духа». Можливо, свою роль зіграло також і те, що за деякими відомостями, матір Тараса походила з Прикарпаття, відповідно його тут мають за «свого». Це не підтверджені дані, однак міфи – вже невід’ємна частина Шевченка. Знову ж таки, як у кожної рок-зірки.
Таким же цікавим міфом намагаються пояснити значну кількість пам’ятників по всій Україні після розпаду СРСР. Мовляв, за формою голови Тарас Григорович дуже схожий на Володимира Ілліча, відповідно після деяких маніпуляцій кат народу ставав батьком народу. Чи це дійсно так, ми не знаєм. Однак на місці занепалих вождів майже завжди поставав він – головний символ визвольного руху українців.
Про Шевченка й СРСР можна теж досить довго і ґрунтовно говорити. Радянська машина вміло викручувала історію на свій лад, майстерно виривала з контексту і талановито наділяла слова «правильними» сенсами. Так Тарас Григорович з борця із російським імперіалізмом став борцем з буржуазією, затятим атеїстом та адептом соціалізму. Ну а що, безпрограшний варіант: і комунізм викорінюєш там, де його не було ніколи, і задовольняєш вічно буйних «хохлов». Така сама доля спіткала й інших знакових персон нашої літератури: Іван Франко і Леся Українка - теж стали затятими соціалістами і борцями проти буржуїв. Хоча остання була ближче до «буржуїв», ніж до простолюдів типу Івана Яковича. Страшно уявити, що би стало, якби Лариса Косач дожила до «червоних» – куди б її, хвору, заслали?
Цього ми не дізнаємося. Як і не взнаємо, що би сказав Кобзар, дивлячись на теперішню Україну. Чи схвалив би він свій культ? Які твори радив вчити школярам? Кого б із сучасних письменників «зацінив»? Яку політсилу підтримав? Яку горілку би пив? Яку музику слухав? Як би одягався? Кого б любив, а кого ненавидів? Що би сказав про себе? Хто він?
Син кріпака чи академік гравюри? Русич чи хохол? Художник чи письменник? Я би сказав, що він – людина. Не іконка на покутті, не багатостраждальний Йов, а простий чоловік. Він міг би залишитися у Петербурзі, малювати портрети, стильно вдягатися й танцювати з фрейлінами на балу. Потім би йому приписали російське походження і редактори Вікіпедії боролися б за його статус – український художник чи русский живописец?
Але він не залишився. Пішов складним шляхом: мучився, карався, але не каявся. То де в цьому місті можна випити цитринівки?
Фото Єгора Дьоміна
