Зима в Чернівцях – чарівна. Дивно про це говорити в листопаді, але у тому мій здоровий (чи не зовсім) глузд. Коли місто вкривається білосніжним снігом, мороз малює на столітніх шибах візерунки, а закутані у теплу одежу люди поспіхом гуляють вулицями, то й відчуваєш, наскільки тут чарівно. Ідилія, що тут ще сказати? Але якби все було так гарно, то й не було би цього тексту. Тому ось і ложка дьогтю.
Зима чарівна саме тим, що вкриває снігом усе те, що ми так старанно викидаємо протягом усього року: сміття, сміття і ще раз сміття. Взагалі, цією бідою страждає нині весь світ, однак масштаби різні. Чернівецькі масштаби можна охарактеризувати такими словами: ми гуляємо вулицею і компанію нам складає пакетик із сусіднього фастфуду, який самотньо літає, піднімаючись то вгору, то вниз, завдяки вітру. Історія, між іншим, реальна. Смітників у нас малувато, об’єм їхній теж досить скромний, тому перший-ліпший вітер здіймає вгору все те, що лише нещодавно було обгорткою якоїсь булки. Крім того, заповнені смітники не залишають вибору людям, тому доводиться уткнутися очима в небо і ніби непомітно впустити з рук якусь пластикову пляшку. У цих випадках можна умити руки, мовляв, це не ми винні, а управління міста, яке не дбає про чистоту. Однак палиця має два кінці, і у «сміттєвому питанні», на моє переконання, діє колективна відповідальність.
Нерідко бачу, як люди викидають сміття де-небудь. Це якісь дрібнички, на кшталт недопалка, обгортки від цукерки, картонного стаканчика чи чергового календарика від кандидата в мери (особливий передвиборчий біль). Здавалося б, це ж такі невинні речі, все з картону, швидко розкладається і т.д. Та не все так просто. Сигаретний фільтр не паперовий, розкладається хіба паперова обгортка, а рудувата ватка ще довго мулятиме око. Календарики й стаканчики, покриті тонким шаром пластику, тому швидко не зникнуть, а про обгортки – взагалі мовчу.
І це ще не все. Знаходяться навіть індивіди, які домашнє сміття викидають просто на вулицю або в сквер поруч. Головне – подалі від свого дому, свого оплоту чистоти, а «лохи» хай вже розбираються. Маємо першопричину нашої біди – специфічне виховання, а якщо точніше, – його відсутність. Адептів такого «виховання» у народі звуть рагулями, таку ж класифікацію я буду використовувати надалі.
Рагулі стрічаються скрізь, не варто годувати себе й інших казками про кришталево чисту й вилизану Європу чи Америку. Вже багато років нам ставлять Захід за приклад, однак там теж є на що подивитися і нахмурити брови. У 2018 році мені трапилося побувати в Іспанії. У дорозі я вже уявляв, як гуляю цими чарівними вуличками під звуки фламенко і задоволено жую свій хамон. Однак реальність не така чарівна. Звісно, фламенко і хамон були, однак деякі вулички ніц не відрізнялися від чернівецьких. Графіті на стінах і сміття під ногами відразу навіяли мені спогад про рідні краї. Скверики теж бували недостатньо прибрані, ситуацію погіршувало те, що спекотний клімат не передбачає засилля трави, а тому все видно як на долоні.
Таке зустрічається десь на маргінесах, натомість історичний центр міста – зовсім інша справа. Бруківка підігнана ідеально, жодної обгортки чи недопалка, будівлі відреставровані і органічно вписані у сучасний світ. Європа – не утопія, але нам таки є чого в неї повчитися. Є певний мінімальний рівень комфорту і порядку, на який заслуговують громадяни і якого вони повинні дотримуватись. На мою думку, вони прекрасно знають, що невинне графіті в історичному центрі міста їм коштуватиме досить кругленьку суму.
Графіті – це ще одна грань чернівецького рагульства. Однак дуже спірна грань, тому варто за неї згадати. А почну з історичної довідки. Перші графіті ми можемо побачити ще в стародавніх печерах, де перші люди фіксували своє життя, обряди і взагалі все сакральне. Згодом археологи стали називати написи на стінах словом «Графіті». Наприклад, у Софії Київській теж є безліч графіті, які дряпали на стінах кияни княжої доби. Друге життя цьому терміну дала субкультура, яка виникла у 60-х-70-х роках в Америці, зокрема у Нью-Йорку, Лос-Анджелесі та Філадельфії. Полягало воно у маркуванні територій своїм авторським підписом – «теґом». Себе ж адепти цієї культури називають «райтери». Оці складні закарлючки, здалеку схожі на літери – та, це теґи. Вже з часом культура розширилася і виникли повномасштабні графіті-малюнки, із своєрідним стилем та відточеною технікою. Оскільки американці дуже дбайливо ставляться до своєї власності і за її ушкодження можна постраждати фізично й морально, то й головними носіями графіті-культури стала муніципальна власність. Чудовий приклад того – Нью-Йоркське метро.
Графіті притаманні індустріальним районам та містам, вони додають яскравості старим сіро-бетонним заводам та пошарпаним депо. Також не варто забувати, що настінні малюнки все частіше стають відображеннями громадської думки. Врешті-решт, я просто назву ім’я Бенксі. Решту самі знаєте.
На одному з чернівецьких будинків, дорогою від річки Прут до вокзалу, красується напис «Янукович – прасті». Через деякий час з’явилася відповідь – до слова «прасті» хтось дописав закінчення «тутка». Ось таке «вуличне мистецтво» прекрасно репрезентує наші електоральні настрої і політичні дискурси. Що-що, а цей запис я б на фасаді залишив, може навіть обвів би рамкою.
Але повернемося до наших баранів. Графіті не зовсім пасує австрійській архітектурі Чернівців, сецесія і райтери трошки розминулися у часі. Таке мистецтво було би доречніше десь у совкових забудовах, де архітектори про відчуття стилю не чули і де так і проситься якась форма самовираження та ідентифікація. Натомість ми маємо цілу купу невмілих написів типу «тут був Вася», «Льоха – п*дор» і «Шахтар – чємпіон» а також геніталій всіх форм і конфігурацій, які ніякої естетичної цінності не несуть. І це ще не найгірше, бо ж останніми роками на стінах переважають рекламні написи від торговців наркотиками. Якщо зверху ми говорили про невинне юнацьке самовираження, то тут уже є конкретна проблема, яку необхідно вирішувати. І якомога швидше!
А тепер кинемо камінь і до владного городу. Якщо ми не можемо зупинити псування історичних фасадів міста, якщо у нас немає санкцій проти невмілих художників, то яке рішення залишається? Ліквідувати наслідки. Однак навіть цього на наших вулицях я не помічаю. Ось, наприклад, той прекрасний напис про «легітимного» я спостерігаю вже років так 4, не менше. Невже за той час нікому не прийшла в голову думка щодо перефарбування стіни? Невже ніхто не подумав про те, що було би добре замалювати хоча б рекламу наркотиків, бо це першочергова небезпека? Звісно ж, ні! Хай місцеві розбираються, купують фарбу, наймають людей.
Так і живемо. Мінімальний рівень комфорту доводиться створювати самим містянам, бо 9 кіл бюрократичного пекла ніколи не зупиняють свою службу. Але чи потрібно воно нам? Може краще вкрай зіпсувати це місто, а потім переїхати в нове?
Ми так пишаємось своїм «маленьким Парижем», але зараз він більше змахує на «маленький сарай». Чому так? Чому ми пишемо оди кохання коректором на сходах Турецької площі, а потім жаліємося про некультурність міста? Чому називаємо Чернівці брудними, а вночі справляємо малу потребу біля першого кращого ліхтарного стовпа? Мабуть, у кожному з нас живе маленький рагуль. І чим швидше ми його виженемо, тим швидше світ навколо очиститься. Ну, світ як світ, а рідна вулиця – точно.
Фото Єгора Дьоміна
