А за ці колядки дайте шоколадки

Колонка Василя Вовка

Явища

У дитинстві Різдво мене приваблювало можливістю погуляти вночі найтемнішими кутками власного села, ще й заробити цим трохи грошенят. Текст колядки був завчений ще з часів, коли я під стіл ходив:

Коляд, коляд, колядниця,
Добра з медом паляниця.
А без меду не така,
Дайте, тітко, п'ятака.

Виходить, колядувати я вмів, відколи себе пам’ятаю.

Смачно повечерявши на Святвечір, одягаю новенькі теплі чобітки, щоб не замерзнути в ноги – тоді ще зима була зимою і я любив побродити снігом по самі коліна. Шапка, шарфик, рукавиці – до бою готовий! Зі мною йде хтось зі старших – тато чи мама, вони ведуть мене вуличками, а я як справжній мисливець вишукую у вікнах ялинкові вогні. Спершу приходжу до сусідів – тут мій голос лунає дуже гучно і гарно, бо ж знаю, що за гарну коляду солодощами і парою гривень мене не обділять. Уже пізніше, після якогось надцятого будинку, мій спів уже не такий гарний, але все ще сумлінний. Особливу приємність приносить те, як у коридорі запалюється світло і раптом у віконцях дверей виринають обличчя дорослих і дітей – усім цікаво: хто ж там колядує?

Колядку співаю на совість, усі куплети завчив, нічого не скорочую, повтори не забуваю:

…бо прийдуть до тебе
три празники в гості!
Радуйся, ой радуйся земле,
Син Божий народився!

Лише одного разу я мав неуважність скоротити рядки, за що отримав дуже символічну «пайку» в одну гривню на двох людей і зауваження, що не все заспівали. Відтоді й до тепер тільки всі куплети, тільки гардкор!

Заколядувавши у своєму маленькому селі на Святвечір, я встигав ще 7 січня приїхати до бабусі в сусіднє село і колядувати ще там. Класична схема працювала і тут: сусідські дядьки і тітки мене добре знали, тому смаколиків не шкодували. Хоча справа була й не в смаколиках насправді. Спершу нас приваблювала вечірня різдвяна пригода, блукання під вікнами і виглядання – у кого яка ялинка? Вже трохи пізніше, коли ми з друзями стали ходити самотужки, нас цікавив заробіток, який ми могли інвестувати у наступну подію – Маланку. Накупити собі повні кишені петард і вистрілити все на Маланці – то був сенс життя кожного розбишаки в селі, і в цьому різдвяне колядування дуже допомагало. В особливо вдалих випадках можна було й на маску нову наколядувати.

Вже тепер, коли почалось парубоцтво, фінансова частина відійшла вбік. Тепер кожен поважний парубок вважав за необхідне заколядувати з колегами під вікнами своєї дівчини або тільки претендентки на це «звання». Може здатися, що пригода вже не та, однак це просто інша її іпостась: серед ночі купка кавалерів швидко обговорює оптимальний шлях партії – так, аби доріг обійти менше, а дівчат – більше. Особливою пригодою це стає, коли хтось вже не тримається на ногах, а хтось навпаки – відчуває себе сповненим сил і пропонує піти до однієї знайомої у сусіднє село. 

Складно згадати, чи був такий рік, аби я не йшов у коляду. Це особливий обряд для багатьох, бо ж маланкування не всім до душі, а йорданське колядування взагалі пропадає. Та що казати про Йордан, якщо на Різдво вже менше ходять. Пригадується мені знову дитинство, коли ми з батьками спеціально вимикали звук на телевізорі, щоб почути колядників під вікнами. Тоді їх було багато: великі й малі, хлопці й дівчата, сусіди і абсолютно незнайомі діти. З часом дорослих стало менше, залишилась надія на дітей. Ми за звичкою протягом грудня-січня збираємо дрібні гроші, аби ділитися з колядниками, проте все частіше у них не виникає потреби. Чому так?

Можливо, це вплив сучасного світу. Вечірній похід зимовим селом для нас був справжньою пригодою, нині ж діти мають куди більше розваг удома: сучасна техніка дозволяє навіть стати свідком тієї події, яку ми й відзначаємо 6-7 січня. А може впливає погода? Будьмо відвертими, давненько не було такої гарної зими, щоб мороз -20° і снігу по коліна, місити болото всю ніч не так весело, як на санчатах літати з пагорба на пагорб. А подумаємо по-іншому.

Кажуть, що діти наслідують своїх батьків. Старші задають тренди молодшим, мене колядувати навчили батьки, ми розспівувалися ще з першого січня і я перейняв це від них. Може тоді десь відбувся збій у спадковості? Як і все українське, колядки цілковито повернулись до України після розпаду Радянського Союзу. Відтоді нам ніхто не забороняє, не ловить і не карає, чому ж тоді ми самі забуваємо свої традиції?

Ми вмикаємо святкову компіляцію різдвяних пісень на YouTube, а чому б самим не поспівати? Чому не спитати бабусі якоїсь старої колядки і вивчити її, а потім здивувати знайомих чимось новим та незатертим?

Тішить те, що після занепаду українська культура знову повертається. Скільки раз нам забороняли відзначати свої свята, співати власних пісень і говорити своєю мовою, скільки сотень років на нас одягали чужі імена й національності, але все повертається і відроджується. Така наша циклічна культура. Зараз ми перебуваємо на черговому витку історії, коли саме від нас залежить, чи продовжаться часи занепаду, а чи, може, прийшов час розквіту? 2021 рік тільки набирає обертів і не знайдеться кращого моменту, щоб розпочати щось нове. Моя пропозиція проста – виходити з теплих будівель і колядувати, бо ж Христос народився!

Ілюстрація Мар’яни Колоша

Схожі публікації