Barfly: Хмільний нотатник

Chapter 1

Barfly

Кілька років тому я вперше взяв до рук пензель, палітру та олійні фарби. Коли я зробив перший мазок, то одразу зрозумів, що далі лише псуватиму полотно. Я, направду, старався, як міг, повторював за іншими, копіював рухи, коли й це не допомогло, то вирішив, що варто дати волю почуттям та пензлю і почав наносити товсті шари олії на цнотливу поверхню. Зрештою передчуття справдилося – я лише зіпсував полотно, і одразу ж вирішив, що у живописі мені відведена скромна роль споглядача. Але мене це зовсім не засмутило, відтоді я навчився захоплюватися майстерними руками та польотом думки художника, порівнюючи його граційні мазки з моїм мавпуванням, придатним лише для побілки вапном стовбурів плодових дерев. 

Чому я згадав цю історію? Один мій друг, свого роду художник, завше переживає за полотно, яке він використовує. Воно дещо дорожче за звичайне, а тому з фарбами йому доводиться бути дуже обережним. Для однієї зі своїх картин він використовує аж п’ятдесят два кольори. Найважливіший колір йому приносять гуцули, які піднімаються майже до вершин, закутаних хмарами, та збирають його по частинкам. Вони так переймаються цим процесом, що збирають його у власні простирадла, а потім сушать на горищі своїх осель, разом із грибами та лляним святковим одягом. А через деякий час виносять колір на базар, навіть не знаючи, що йому судилося стати елементом в одній з алхімічних спроб створити філософський камінь. Хоча ми знаємо, що ніякого каменю створити неможливо, мій друг чаклує над полотном знову і знову. Любить він цю справу.

Одного разу я зайшов до нього погрітися: надворі хурделиця, вітер пробирає до кісток, ніс змерз ущент. Він одразу запропонував глянути на нову роботу, мовляв, зігрієшся.  

 То що,  кажу я,   це вже нова картина? Нумо поясни мені різницю. 

А він одразу вдається у свою алхімію. Каже, це такий складний процес, що легше думати про нього, як про магію, ніж щось деталізувати. Коли картина пишеться, довкола стільки факторів: тиск, волога, температура, що кожен із цих кольорів, які він вперто називає ботаніками, по різному взаємоєдіють з полотном та рештою кольорів.

 А ти уяви,  каже він,   скільки це мільйонів комбінацій, жодної твоєї формули не вистачить, щоб усе це описати. І цей шалений танець спиртів та ботанік ніхто не в змозі досконало пояснити та в точності передбачити, якою буде картина в кінці. Навіть я, як її художник, отримую потрібний результат шляхом довгих експериментів, розкладаючи всі кольори через призму і складаючи їх докупи. Це нелегка праця, бути художником-алхіміком.

І ось сидимо ми з рештою поціновувачів мистецтва у прямому й переносному сенсі цього слова, а мені пригадалася гравюра Вільяма Хогарса “Вулиця джину”. Коли кожен четвертий у Лондоні був сам собі художником, і люди упивалися до забуття.  Але це було десь далеко та давно, на туманному Альбіоні, більше як двісті років тому. Тоді люди були вільні від банківських рахунків, сорокагодинного робочого тижня та необхідності скролити стрічку щогодини. А ми сидимо у напівпідвальному приміщенні, грає наша улюблена з художником пісня "James Taylor – Carolina in My Mind", навколо нас ремісники та комерсанти теж п’ють джин, але з тоніком. Кажуть, це все одно, що дивитися на палюче сонце через окуляри. 

Odoo CMS - велика картинка

Фото Сергія Хащиюка

Десь неподалік, на сусідній вулиці, грає орган, через дорогу  у будинку, де Івана Франка несли на руках читати вірші, один чернівецький історик пише дослідження про Буковинський курінь. Він теж обіцяв зайти сюди, але все відкладає. Певне, чекає коли мій друг ненароком, під час своїх чаклувань, створить філософський камінь, який подарує йому безсмертя.

Текст Андрія Тужикова

Схожі публікації