«Візьміть інтерв’ю у пам’ятника. Отаке ваше перше домашнє завдання», – без жодного натяку на якийсь дотеп сказав нам викладач на першій парі. Першою вона була майже у всіх сенсах: перший курс, початок вересня, восьма ранку. Тоді ж наші максималістичні «уми» вже відчували, як стають всякими Янінами Соколовими, Андріями Цаплієнками, а може й навіть, прости Господи, Дмитрами Гордонами. Будучи напоготові розірвати весь світ медіа на шматки, нас попросили поговорити з пам’ятником.
Врешті-решт, ми зрозуміли для чого воно було. З’ясувалося, що жодне новоприбуле світило журналістики не додумалося написати людський заголовок. Кожна робота починалась зі слів «інтерв’ю з …». А ще купа закритих, пустих питань, необґрунтовано складних мовленнєвих конструкцій, інформаційних шумів і так далі. Словом, приземлили нас дуже швидко. Воно і добре.
Я не хотів розмовляти з відомими персонажами, оскільки був упевнений, що біля них уже вишикувалась черга колег по цеху. Тому шукав далі, поки не натрапив на аптекарів. Маленьких таких чоловічків, які готують ліки, мішають мікстури і при тому всьому весело розмовляють. У підвалі одного з будинків, що на вулиці Українській, місцеві жителі якось знайшли дивні пляшечки з законсервованими зміями. Виявилося, що у цьому приміщенні колись жили аптекар і провізор, а в підвалі залишилися деякі їхні речі. Містяни надихнулися цією історією і невдовзі поставили маленький пам’ятник цим персонажам у дворику, де вони жили. Така собі туристична родзинка.
Скульптура стала такою популярною, що нею зацікавилися навіть не дуже обізнані у матеріальній культурі люди. Інтерес їх був настільки глибокий, що вони вирвали одного аптекаря з постаменту і забрали із собою, певно, для домашньої колекції і творчого аналізу. Іншого, судячи з пошкоджень, теж намагалися забрати, однак все ж залишили на добру пам’ять містянам.
Судячи з облитого фарбою Франца-Йосипа, зігнутих кованих троянд на Центральній площі та іншим понівеченим скульптурам, у нас мешкають воістину небайдужі до монументального мистецтва люди. Бо ж мистецтво повинне в першу чергу чіпляти, а як – це вже питання другорядне.
Власне, про це я й написав тоді своє інтерв’ю. Було все: цікава передісторія, драматичний сюжет і обнадійлива розв’язка. Скульптори зробили ще одну копію аптекарів і поставили на іншому місці – у вікні аптеки-музею на вулиці Кобилянської. Така собі реінкарнація. Там їм буде безпечніше.
Тоді ж, обдумуючи і шукаючи героїв для цієї роботи, я зібрав такий цікавий список. Маємо у Чернівцях і буковинських письменників: Юрія Федьковича, Ольгу Кобилянську, Сидора Воробкевича, румунських – Міхая Емінеску, і єврейських – Пауля Целана, Розу Ауслендер. Крім того, буквально нещодавно біля наукової бібліотеки ЧНУ з’явився пам’ятник Грегору фон Реццорі – австрійському письменнику, який народився і певний час жив у Чернівцях, як і всі вищезгадані автори.
Також маємо Митрополита Євгена Гакмана, стараннями якого побудували Святодухівський Собор і Резиденцію митрополитів, та Йозефа Главку, що цю ж резиденцію спроектував. Костянтин Томащук став першим ректором новоствореного Чернівецького університету, його погруддя знайшло собі тихе місце у парку Шевченка. За правління цісаря Франца Йосипа, Чернівці досягли свого найбільшого розквіту, він увіковічений у сквері біля костелу Серця Ісуса. Солдат на Соборній площі уособлює собою всіх буковинців, які захищали свій край від загарбників під час другої світової війни. А ще ж не варто списувати з рахунків крихітного Ференца Ліста, який сидить собі на фортепіано і дивиться на площу Філармонії. Він, до речі, всього один раз побував у Чернівцях з концертом, а пам’ятник має.
Однак Центральну площу Чернівців тішить своєю присутністю Тарас Григорович Шевченко. Він не народився у Чернівцях, не будував тут соборів, не навчався тут і не викладав. Із короткочасними візитами й концертами також на Буковину не приїжджав. Та саме він стоїть в самому серці міста, його першого бачать туристи коли потрапляють у Чернівці (совєцький танк на вулиці Гагаріна не рахуємо). Трохи нелогічно, правда?
Звісно, я не намагаюся применшити його вклад до української історії та культури. Однак чи не забагато слави одній людині? І навіщо пхати її пам’ятники у кожен закуток країни? Через це іноді складається враження, що Шевченко – єдине надбання українського народу, а в Україні більше й нікому пам’ятники ставити. Якщо ж поцікавитись історією, то виявляється, що чи не в кожному селі народився якийсь відомий науковець, лікар, музикант, політик і так далі. Кожен регіон має своїх видатних людей, які заслуговують пам’ятника не менше ніж Кобзар. Так ми фіксуємо історію для нащадків і урізноманітнюємо свої ландшафти. Я б хотів знати, як виглядають сто відомих українців, а не сто різних Тарасів Шевченків.
Тому присутність Тараса Григоровича на головній площі Чернівців мені здається дещо недоречною. На його місці може стояти хтось, хто зробив куди більше для того, щоб Буковина «зазвучала». Хто ж тоді?
Ольга Кобилянська уже споглядає Театральну площу і здається мені, що їй там комфортно. Юрій Федькович також уже має свій пам’ятник на вулиці Університетській. Щоправда, здається, що там йому стало трохи тісно, відтоді як майданчик забудували і статую довелося посунути набік. Є також Пауль Целан, якого називають одним із кращих європейських авторів ХХ століття. Потроху з небуття виринає постать полковника Української народної республіки Петра Болбочана, який народився на Буковині і очолив Кримський похід проти більшовиків. А ще ціла купа бургомістрів та примарів, котрі активно доклалися до розвитку Чернівців. Зрештою, за останні 6 років виникло нове покоління героїв-буковинців, які поклали своє життя за вільну Україну. Словом, вибір є.
Однак чи потрібен взагалі пам’ятник на Центральній площі? Вільного місця на ній не так вже й багато, ратуша домінує над площею, відповідно будь який пам’ятник залишається у її «тіні». Зате є величезна стіна, на якій уже купу років висить банер, який не несе жодної культурної чи інформаційної цінності.
На місці незрозумілих карт та грамоти з першою згадкою можна було б створити мурал, який би репрезентував буковинську історію, культуру, видатних особистостей тощо. Зрештою, не зайвим був би такий собі великий путівник, який би пояснив туристу, в який бік піти і що там можна знайти. Тим часом майданчик перед стіною було би непогано осучаснити і зробити місце для відпочинку та публічних заходів. Потенціал є, однак потрібно напружити мізки. А це у нас, як бачите, не затребувано.
Будуючи місто чи село, ставлячи квіткову клумбу чи п’ятиметровий пам’ятник, нам варто задумуватись про контекст. Чи є в тому сенс, логіка, що воно значить тепер і що означатиме для наступних поколінь. Варто залишати пам’ятники на «своїх» місцях і говорити про них більше, ніж шкільні підручники з історії.
